«В Попасній майже не залишилось вцілілих будинків»

Тетяна з родиною з лютого 2022 року тікала від бойових дій мінімум тричі. Вона дуже сподівається, що їх будинок залишився цілим, хоч і шансів на це дуже мало. 

Я не пам’ятаю перший день війни, бо дуже сильно стріляли по містах, які поруч. Ми постійно відчували тривогу, не розуміли, що відбувається. Через нас летіли снаряди по інших містах.

Пам’ятаю, другого березня я була надворі, почався обстріл. Щоправда не нашого мікрорайону, але бахкало так сильно, що, здавалося, снаряди розривались біля нас!

Бахало скрізь, падало і біля сусідів, і на нашій вулиці, і в гараж прилітало. Може, я цього й не пам’ятала б, але в мене було погано з серцем: я не могла заспокоїти ні тахікардію, ні аритмію, дуже все це било по нервах. Будинок у нас мав віконниці, і вночі через шпарини було видно спалахи – і червоні, і білі - вони все ближче та ближче підступали до нас. В перші дні війни у нас не стало світла, газу, ми постійно сиділи в будинку.

Ми татові не говорили, що війна: казали, що щось гримить. І коли я йому сказала, що, можливо, буде війна, будуть стріляти, він не повірив. А як оце гатили, він сказав, що то, мабуть, землетрус, бо враження таке було, наче будинок хитає. І він говорив, щоб я сіла ближче до дверей, щоб на голову нічого не впало. Піклувався.

Звичайно, ми розуміли, що потрібно їхати. Спочатку виїхали в сусіднє село - думали, не буде вже такого шаленого обстрілу, який ми пережили, і таких руйнувань. Але і там почалися прильоти. У той будинок, де ми жили, уламок залетів у вікно. Поїхали ми в Бахмут – і там почалась активна фаза, почалися руйнування. Тож ми поїхали ще далі.

Щодо нашого будинку у Попасній, точної інформації ми не маємо, але я бачила відео про будинок, який навпроти нас. Він зруйнований, залишився тільки фасад: навіть цеглин не видно. Якщо навпроти нас будинків немає, то я думаю, що й нашого теж. Я бачила сусідню вулицю - на ній всі дерева побиті: стоять самі стовбури. Немає будинків, немає парканів, наче це просто голе поле.