"В окупації було справжнє пекло"

Пастухов Кирило, Херсонська загальноосвітня школа I-III ступенів №41

Вчитель, що надихнув на написання есе: Хоменко Валентина Броніславівна

"Незламні херсонці"

Війна - це чорна вогняна буря, яка руйнує все навколо себе, залишаючи попіл, пошкоджені міста, повністю знищені села та понівечені родючі поля.

Війна - це кривавий, хижий та безжалісний звір, який вбиває, розриває, не вагаючись ні на мить, хто перед ним - чи дитина, чи людина, прикута до ліжка.

Війна - це біль, страх, тисячі зруйнованих доль та життів.

Війна - це відбиток для кожного, який буде відгукуватись до останнього подиху.

Кожен день для нас був днем очікування звістки від нього. Він здійснював безліч бойових вильотів, знищуючи ворога. З дитинства я пишаюсь мужністю, патріотизмом та оптимістичним настроєм батька. У нього є такий вислів: «Хто боїться - той гине!». Я завжди повторюю ці слова у скрутних ситуаціях, і вони надають мені сил та впевненості у собі.

На жаль, хтось не повернувся з бойового завдання. Когось не довезли до шпиталю - ці воїни залишились у наших спогадах і серцях назавжди. Одним із таких героїв був наш сусід дядько Андрій, який напередодні став батьком третьої дитини, та перебуваючи на пенсії, долучився знов до лав ЗСУ. Зустрічаючи його у дворі, він завжди вітався зі мною за руку, як зі справжнім чоловіком та часто пригощав цукерками «Снікерс». Я до сих пір згадую про нього, коли бачу ці цукерки - це спогади дитячої радості та біди. Останнє своє бойове завдання він виконував під час евакуації поранених з поля бою. Їх екіпаж потрапив під ворожий обстріл. На жаль, поранення були не сумісні з життям. У ті моменти я мало чого розумів, але відчував тривогу та страх, коли бачив хвилювання моєї матері.

Минуло 8 років.

На жаль, це не сон
Горить і здригається рідний Херсон.
Крізь темряву ночі тремтять від ударів
Заплакані очі.
Кровавим крилом огортає пітьму
За що і навіщо це жах - не збагну.
До Бога з молитвою плаче дитя
Щоб він допоміг врятувати життя.
Щоб вранці прокинувся рідний Херсон.
У тиші і мирі, і це був не сон.

Потім окупація. Окупація - це випробування, яке показало справжні обличчя людей. Майже всі херсонці виявились патріотами та героями нашого часу. В окупації було справжнє пекло. Ми не виходили на вулицю, не вмикали світло, не відчиняли вікна, щоб не привертати увагу до себе. У той час велося відстеження родин військових. Поява у дворі машин з буквою «z» перетворювало хвилини на роки, страх перехоплював дихання. Особливо переживала моя мама, бо розуміла, що несе відповідальність за нас з братом та бабусю. Видихали - коли машина від'їжджала. Такий стан тривав майже 2 місяці. Щоб якось відволіктись та розрадити себе, ми грали у настільні ігри, читали книжки, але все це робилось пошепки.

Через час з'явився зв'язок з батьком на кілька хвилин. Ми усі хвилювались один за одного, бо не знали, чи побачимось ще колись, чи це остання наша розмова.

На своєму шляху я зустрічав і зустрічаю багато військових, які розповідають свої історії фронтового життя. Бачачи скалічених чоловіків без рук, без ніг, з протезами, у бинтах, жовто-блакитні прапори на могилах - розумію, якою ціною ми маємо можливість зустрічати ранок, навчатись, або просто гуляти вулицями. Бачачи військового у транспорті, я завжди поступаюся місцем, чи допомагаю піднятися сходами - це я роблю автоматично. Я відчуваю біль в їх очах, хоча вони всміхаються попри що.

Військова авіація, піхота, розвідка, військові медики - всі вони захищають та боронять нашу землю, нашу державу, нашу незламну Україну.

Кожен військовий - це окрема історія, окреме життя, про яке можна писати книги.

Кожен військовий - це батько, чоловік, син, брат, який знає, що від нього залежить наше майбутнє.

Кожен військовий - це кіборг, герой та справжній син своєї країни.

Я низько вклоняюсь перед матерями, які виховали героїв та своїми молитвами допомагають в бою. Я низько вклоняюсь перед кожним військовим, який наближає перемогу.

Дякую вам. Слава Україні! Героям Слава!