"В окупації безпечного місця немає ніде"

Мій ранок 24.02.22 розпочався о 4.30, саме тоді почали бомбити моє місто, прокинулася я від сильних бибухів, а коли розплющіла очі, моя кімната була наповнена червоним світлом від вибухів і вогню, цей ранок я ніколи не забуду.

Найстрашніше - це окупація, моє місто окуповане з першого дня війни і по сьогоднішній день. Я прожила в окупації шість жахливих місяців, зрозуміти це може лише людина, яка це пережила. Страх за життя де б ти не був - в себе в квартирі, на вулиці, в укриті, безпечного місця немає ніде. Якщо по тобі не прилитить снаряд, то може статися ще жахливіше - може це окупант, який вважає, що має право робити з твоїм життям і тобою все, що йому заманеться. Це не беручи до уваги нестачу їжі, медикаментів, лікування і таке інше.

Підвіз продуктів і медикаментів та інших необхідних для життям речей не відбувалося, тому це все дуже швидко пропало з полиць магазинів і аптек. Нестачу їжі, медикаментів та іншого наше місто вирішило, створивши групи в телеграм каналі, де жителі обмінювалися тим, що в них було в надлишку. Так ми виживали.

Моя сім'я була змушена покинути рідну домівку, так як під час окупації були надбані деякі захворювання, а лікування було недоступним. Я мій чоловік виїхали.

Най яскравіший момент - це коли ми простоявши тиждень в черзі на виїзд з окупованої території, нарешті перетнули останній блок-пост окупантів і перетнули сіру зону, побачили жовто-синій прапор України. В нашій колоні їхали різні за статусом, віком, положенням люди, всі зупинилися на своїх автівках, усі плакали , обнімалися і раділи. Особливо вразив чоловік, який впав на коліна і цілував рідну землю без окупантів, де він був вільний.

Роботу свою я втратила, дуже вдячна місту, яке нас приїняло, де я знайшла нову роботу, друзів і просто хороших людей.

Коли я розплющюю вранці очі, я бачу не свою квартиру, ранкову каву я роблю не в свою улюблену чашку, яка залишилася вдома, не бачу рідну вулицю, на якій виросла, ввечері я лягаю спати не в своє ліжко ( яке є дуже не зручним), вкриваюся ковдрою, яку нам дали добрі люди - це все мені кожного дня нагадує про події 24.02.22 року.