«В очах дітей – жах». Волонтерка вивозить з-під обстрілів людей, але деякі відмовляються»

12-річний Дмитро. Він і його сестра Віка – двоє із 43 дітей, які станом на початок березня ще залишалися в Авдіївці

Більше 120 дітей із 21 населеного пункту Донеччини мають примусово вивезти найближчим часом, про це повідомляють в Міністерстві з питань реінтеграції та окупованих територій. У регіоні оголошена примусова евакуація. Вивезти дитину може один із батьків або їхній законний представник. Усім евакуйованим обіцяють безоплатний прихисток, гуманітарну допомогу та психологічну підтримку. Раніше примусову евакуацію дітей вже оголошували в Бахмуті та Авдіївці. Проте начальник Авдіївської ВЦА Віталій Барабаш в ефірі «Свобода.Ранок» розповів про випадки, коли дорослі ховають дітей, і самі переховаються від евакуаційних бригад, щоб не виїжджати.

Волонтерка Ольга Зайцева евакуює людей із «найгарячіших» точок фронту. В ефірі Радіо Свобода у програмі «Свобода.Ранок» вона розповіла про те, як практично здійснюється примусова евакуація цивільних із зони прямого ризику для життя, а також про те, яка мотивація у тих дорослих, які не їдуть самі і переховують від евакуації дітей. Матеріал Радіо Свобода.

Дивіться розмову у цьому випуску програми:

– Оголошено примусову евакуацію. Наскільки складана ситуація у районах боїв на Донбасі?

– Ситуація місцями критична. Це така ж лінія фронту, як Бахмут, Авдіївка. Луганщина – села Макіївка, Невське, Терни. Торське – це Лиманський край. Також під обстрілами Соледарська громада.

– Наскільки є доступ до цих людей, наскільки є можливість їм допомогти? От вчора в ефірі ми говорили про ситуацію в Авдіївці, що там лишилися представники, медичних служб, якісь комунальники. Але власне от з чим ще, крім обстрілів, пов'язана ситуація? Поясніть, чи може ситуація стати настільки критичною, що українські рятувальники, ви як волонтер, ваші колеги просто не зможуть надати потрібну допомогу людям.

– Так, звичайно. Якщо брати Бахмут, то наразі туди дуже важко потрапити. Тільки через те, що, по-перше, це обстріли, а по-друге, туди просто неможливо заїхати звичайною автівкою.

Але цивільні люди досі там є. Вони ховають своїх дітей, не показують їх. І самі можуть нікуди не виїжджати, сидіти надалі у своїх підвалах.

– А яка мотивація ховати своїх дітей, не виїжджати з регіону, зі свого міста, селища, коли настільки небезпечно? Як люди це пояснюють?

– Це істерика...Вони просто кажуть: це моя хата, це мій дім, я тут залишуся і буду тут. На жаль.

Ти їздиш один день, тиждень, місяць…

Якщо спілкуватися спокійно і довго їздити... Ти їздиш один день, тиждень, місяць… і ось колись там вони починають щось збирати речі, починають виїжджати.

Люди перебувають у цьому вже більше року. Вони звикли. Вони розуміють по прильотах, це біля них впало за 10 метрів, чи цей снаряд перелетів – «о, нормально, будемо далі жити».

Волонтерка Ольга Зайцева

– Мені не виходить з голови історія з п'ятимісячним хлопчиком Данілом, який в Авдіївці загинув. Очільник Авдіївського району якраз говорив про те, що до нього приїжджали, до цієї сім'ї, буквально за тиждень до трагічних подій, і батьки не хотіли вивозити. Одна справа, як ви говорите, що люди звикають до вибухів. Так чи інакше в різних регіонах України і до тривог звикають, до якихось таких звуків, але яка мотивація саме дітей не показувати, не відвозити в більш безпечні місця - туди, де є вода точно, є тепло, є як мінімум, де спокійно спати?

– Це егоїзм. В нас була така ситуація нещодавно.

Ми їздили до Привілля, це Бахмутський район. Сказали, що там є дитина. Бабуся у Дніпрі, і вона просила забрати дочку з маленькою однорічною дитиною.

Ми приїхали, дідусь відкрив двері, сказав: «Так, я знаю про примусову евакуацію. Все розумію, сам хотів збиратися, все зробимо. Завтра приїжджайте – і обов'язково вони будуть готові».

Ми приїхали наступного дня, а він: «Так вони вже поїхали, нікого немає». Я дзвоню бабусі у Дніпро, вона каже: «Оля, такого не може бути, там досі сидить дочка із маленькою дитиною».

Дідусь просто нас обманув.

– Ви ж ризикуєте власним життям, коли кожного разу приїжджаєте до цих людей. Вони розуміють ризики, з якими ви стикаєтесь?

– Мені здається, на жаль, не розуміють.

Нещодавно був такий випадок, коли мого водія поранило. Ми були в Оріхово-Василівці, наразі це сіра зона. І поранило його добряче, він втратив дуже багато крові. Я була з ним одна, надавала йому першу допомогу.

І при цьому ми все ж таки ще вивозили людей. Це, мабуть, була така крайня точка, коли ти розумієш, що все могло скінчитися в одну хвилину, в одну секунду...

Але люди, на жаль, не всі розуміють.

– Чим відрізняється примусова евакуація? Звучить це так, ніби приїхали волонтери, рятувальники, взяли цю дитину і повезли її в більш безпечне місце. Як це виглядає на практиці?

– Насправді, такого немає. Люди ж всі травмовані. Мені, чесно, їх дуже шкода, і дуже хочеться кожного обійняти.

Вони агресують, імпульсують, але все одно, коли ти спокійно з ними розмовляєш, обіймаєш, кажеш «все буде добре, ми допоможемо, будемо далі з вами», то вони починають плакати, відкриваються і їдуть на цю евакуацію.

Але все одно це дуже важко. Вони морально дуже травмовані.

Можна поїхати до тої ж Європи з дитиною і там жити, навчатися, розвивати дитину.

Якщо це якісь прифронтові села, там люди тримаються тільки за свою худобу, бо вони все життя жили з коровами, козами, курми, і вони не хочуть це залишати, бо в них же - тільки худоба і поля.

– Керівник Авдіївської міської військової адміністрації Віталій Барабаш розповідав, що є так звані «ждуни»​, які чекають на «русский мир»​. І немовби через цю причину не хочуть виїжджати. Чи ви з таким стикалися?

– Так, звичайно. Дуже багато такого було в Соледарі. В Забахмутці була жінка з дитиною, котра прямим текстом посилала мене і прямим текстом казала: «Я чекаю Росію і взагалі не буду нікуди їхати. Мені не потрібна допомога». Це було дуже важко чути. Це було дуже боляче.

Був артобстріл, люди бігли, щоб сховатися, я бігла їм назустріч і казала: «Кому потрібна допомога, сідайте в автівку». Одна жінка підбігає, вона з дитиною, дитина по коліна зростом. Я кажу: «Сідайте, сідайте». Вона чує мою українську мову і каже: «Я не поїду нікуди...Ви куди вивозите?».

Я кажу: «Слов'янськ, Краматорськ». Вона: «Так це ж Росія?»

Я кажу: «Ні, Слов'янськ, Краматорськ — це Україна, вивозимо туди». А вона: «Ні, я поїду тільки в Росію».

От, на жаль, така ситуація, яка травмує і нас, бо ти все одно бачиш дитину, починається артобстріл, «гради летять», вона цю дитину прикриває рукою. Ми стоїмо, прикриваємо себе руками. І незрозуміло, що можна зробити.

Як я можу її примусово евакуювати? Взагалі - ніяк.

– Тобто бажання потрапити в Росію навіть артобстріли не можуть перебити і необхідність захистити свою дитину?

– Так я їй казала: «Так може виїжджайте до своєї Росії, там будете жити. У вас хоч дитина жива залишиться».

«Нічого, переживемо», – це одна відповідь.

– А що ви в такі моменти бачите в очах цих дітей?

– В очах пустота і жах. Ці дітки мовчать, нічого не говорять, і навіть не посміхаються.

Що ми можемо зробити?

Я так розумію, і Віталій з ВЦА Авдіївської також... Ми нічого не може з цим зробити.

Так само і в Бахмуті. Це їхній вибір. Ми не можемо принципово все ж таки силою їх забирати і тягти.

– Навіть, коли зараз оголошена примусова евакуація, все одно або представник цієї дитини, або хтось один із родичів має бут?

– Я не можу просто забрати і потягти дитину. Це теж для дитини травма. ​

Але ось нещодавно вивозили Іванівське... Ми майже все село там вивезли. Це прямо під Бахмутом. Ми заїжджали туди. Дуже важко було, але вивезли.

Там були дітки - вони сиділи на заводі. Там такий був, як міні-«Азовсталь», є дуже добрий підвал. Звідтіля повивозили багато людей, в тому числі і дітей.

За три дні ми 47 людей вивезли звідти. Я була дуже задоволена цим.

– На ваших відео видно також, що ви годуєте тварин, випускаєте їх із дворів, з яких господарі виїхали... Що ви можете сказати про цю ситуацію? Люди тікають, рятуються у лічені секунди-хвилини, і чи забувають, чи, можливо, не вважають за потрібне інколи, або не мають можливості відпустити своїх тварин. Яка ситуація з цим?

– Це дуже по-різному: інколи люди просто забувають, залишають собак на ланцюгах. Коти самі по собі ходять. Інколи ситуація буває така, що людину поранило (таких ситуацій було багато у Бахмутському районі), її військові вивезли, а тварина залишилася. Тоді ми просто ходимо по дворах, шукаємо цю тварину і відпускаємо, або забираємо з собою.

Нещодавно була ситуація, від якої я вперше розплакалася.

Я кажу: «Дєд, ну ти ж один тут». Я уже і кричала, і плакала. Він: «Добре-добре, їду, але я беру з собою собак». Ці собаки не могли ніяк поміститися, бо ми сиділи, хто у кузові, хто з речами...

І коли ми їхали, ці собаки за нами просто бігли...

На це було дуже важко дивитися.

Він сидів, на мене дивився, і почав плакати. Відвернувся і плакав. Я йому кажу: «Я її заберу, я обіцяю, Дєд, я тобі цю собаку привезу!».

Потім, наступного дня, ми їх почали шукати... Але, на жаль...»

Волонтерка Ольга Зайцева просить звертатися до неї у разі потреби евакуації цивільних «гарячих точок».

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.