Історії, які ви нам довірили
Мені сімдесят років. До війни в мене була повна сім’я: чоловік, син і донька. Син живе в росії з 1991 року. Донька мешкала в Ірпені. Ми з чоловіком жили в Маріуполі. Під час війни перебралися на дачу в Мирне. Росіяни обстрілювали нас. Ми спали вдягнені і взуті. Завжди напоготові була сумка з документами. Жили без води й газу. Топили піч дровами.
23 березня мій чоловік пішов на сусідню вулицю, щоб дізнатися, як справи у знайомих. Прийшов і сказав, що вони сидять у підвалі голодні. А в нас була і консервація, і картопля. Він вирішив віднести їм.
Я його відмовляла, бо стріляли з усіх боків. Але чоловік запевнив, що швиденько віднесе й повернеться. Не повернувся: його застрелив снайпер. Я зачекала хвилин двадцять і побігла шукати його. Побачила, як він лежав мертвий, а поряд валялася сумка з харчами.
Потім я сама ховалася на дачі. Уже і в підвал не ходила: сиділа та смерті дожидала. А п’ятого квітня прийшли кадирівці і дали мені п’ять хвилин на збори. Мене з іншими людьми евакуювали в Таганрог. Там мене зустрів син. Півроку я прожила в росії. Родичі вмовляли залишитися назовсім, обіцяли орендувати мені квартиру, але я вирішила повернутися в Україну. Зараз я з донькою мешкаю в Києві. Знайомі пустили пожити. Через обстріли донька втратила свою трикімнатну квартиру в Ірпені. Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Дуже вдячні за неї Фонду Ріната Ахметова.
Я вже десять місяців плачу. У мене був такий добрий чоловік! Ми так гарно жили! За одну хвилину його не стало. Від Маріуполя залишилися одні руїни. Навіть мій син любив це місто, приїздив. Дуже тяжко.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
