"Увесь березень і частину квітня я більшу частину часу проводив у коридорі"

Говор Денис, учень 10 класу КЗ "Харківський ліцей "75"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сітало Вікторія Євгенівна

«Війна. Моя історія»

Той день запам'ятався назавжди. День, коли назад шляху вже не було. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року. Я прокинувся о сьомій ранку через сигнал будильника. Завжди «ритуал підйому» робила мама, називала Сонею та пальцями розділяла моє кучеряве волосся. З острахом кличу маму, очікую відповідь. "Денисе, все буде добре", "Що трапилось, мамо?", "Війна, дитино, почалася війна". Я взяв телефон і подивився в чат класу, у новини міста.

Повномасштабне вторгнення, як у 21 столітті таке можливо? Ні, в перші хвилини було заперечення всього, я не вірив, шукав якісь фейки… але таке налякане обличчя мами я бачив вперше у житті. Швидко взяв себе у руки та почав думати «холодно». Як виявилося, в місті лунали вибухи, постріли і звуки моторів техніки. Раніше я чув таке тільки в іграх, але це був день, з якого я почав їх чути регулярно.

Читаєш у пабліку «Виліт» і чекаєш, рахуєш 14 секунд…Увесь березень і частину квітня я більшу частину часу проводив у коридорі. Сонним, наляканим і роздратованим я слухав телевізор, який працював у сусідній кімнаті, де в той час розповідали про Бучу і Маріуполь, і я думав, що крайньою мірою я все ще живий, я не під окупацією і мій будинок цілий, а все інше зачекає. І от, одного квітневого дня моя мама принесла додому кошеня, яке викинули на дорозі. Його на своїй роботі побачила моя бабуся, котра й попросила маму забрати його.

Те кошеня мама забрала, біжучи під обстрілами, і ми назвали його Персиком, через колір його хутра. Персик став нашим пухнастим приятелем, котрий допомагав нам подолати такий складний час. Що я можу сказати про це все зараз. Такі речі, як обстріли, залишаються з тобою назавжди і травмують тебе. Відношення до росіян ставало в мене все гіршим і гіршим, бо я побачив їх справжнє лице.

Це нація без моралі і душі. В інтернеті мої російські друзі казали про якесь там "звільнення" та просували маячню про спільну історію і загалом те, що було потрібно їх уряду. З того часу я вирішив повністю покинути російськомовні спільноти і інший непотріб, сидіти з земляками. Можливо, в нас все не так добре, а ніж у горе-сусідів, але це краще, ніж бути з бездушними промитими маріонетками. Зараз в мене все добре і найголовніше, що в моїй сім'ї ніхто не постраждав.