"Українці не здаються, гідно тримаються у найбільш важкі часи"

Ліпко Аліна, 11 клас
Ліцей №22 м.Житомира ім. В.М.Кавуна
Вчитель, що надихнув на написання есе: Просандєєва Олеся Іллівна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року почалася повномасштабна війна у моїй країні...

Я справді дуже добре пам'ятаю цей день і навіть вечір попереднього. В той четвер, що тепер є важливою датою в українській історії, я повинна була їхати на змагання з волейболу. Мене переповнювали хвилювання та передчуття нового захоплюючого дня. Але ранок почався зі слів, що зробили боляче моєму серцю та, я впевнена, мільйонам українських сердець також: на нас напали. Почалася війна...

Такими, якими вони були того ранку, вулиці свого міста я ще не бачила ніколи. Мені було боляче спостерігати за панікою людей, у яких тряслися руки, обличчя були переповнені страхом, що породжував істерики. Та вражало те, як деякі змогли зібратися з думками та почати діяти, тому що в мене в голові гучним відлунням була лише одна думка: що буде далі?

День став вічністю, що немов вибивала з життя, та не від того, що він почався о шостій ранку, а тому, що постійні думки, переосмислення свого життя та хвилювання за Україну та її громадян не давали спокою. Чи можливий був взагалі цей спокій для когось у такий день? Мабуть, ні. Навіть коли я намагалася відволіктися та заспокоїтися, свідомість все одно рано чи пізно подумки переносила мене до тих людей, які зараз так несправедливо гинули, втрачаючи своїх дітей, батьків, друзів, життя яких забирала російська армія.

Моє життя та життя моєї родини вже не змогло б знову стати таким, яким було до лютого 2022 року, навіть якщо б вдалося повернути стрілки годинника. Я це добре усвідомлювала… та легше від цього не ставало. Під час майже кожної повітряної тривоги ми спускалися до підвалу або перебували вдома у коридорі та ванній кімнаті. В такі моменти все це здавалося страшним сном чи невдалим жартом. На душі ставало ще гірше від розуміння того, що в деяких інших містах України весь цей жах у декілька разів страшніший, що люди проживаюсь справжні жахіття...

Емоційний стан вже через два тижні після двадцять четвертого лютого залишав бажати кращого. Економічна ситуація в країні погіршилась: у людей з'явилася ще одна проблема у вигляді нестачі коштів та підвищення цін. Я думаю, ніхто не має права засуджувати ті сім'ї, що прийняли нелегке та відчайдушне рішення про виїзд за кордон під час бойових дій. Моя родина теж була у числі тих, хто, на жаль, мусив залишити свій дім.

Поїдзка до Чехіїї, де я провела чотири місяці і повернулася тільки влітку, неабияк змінила та загартувала мене. Я ніби враз подорослішала, на задній план відійшли дівочі мрії, очікування свята та несподіванки – я перестала вірити в чудеса, стала жити реальністю, страшною реальністю, та довіряти своє життя захисникам. Спогади про Чехію згадуються, як одні із самих важких, що мені доводилося проживати у своєму житті. Було неймовірно важко долати кордон, як фізично, так і морально, але я щиро пишаюся та захоплююся тими українцими, що під час дороги надихали оточуючих і мене у тому числі не піддаватися поганим думкам.

І зараз, коли повномасштабна війна виснажує людей уже понад шестисот днів, українці не здаються, гідно тримаються у найбільш важкі часи та допомогають кожному боротися за свободу та незалежність України.