"У всіх прокинулася людяність і бажання допомагати один одному"

Я народилася в Маріуполі. Мої батьки на момент повномасштабного вторгнення там жили. Я мешкала у місті Харків і виїжджала вже звідти. Зараз я проживаю в Ужгороді. Він став моїм прихистком. 

Повномасштабна війна застала мене в Харкові. Я прокинулася від звуків вибухів, хоча це був центр, але все одно було все чути. Першу ніч дуже мало спали, перемістилися з кімнат у ванну та проводили там увесь час. У нас ще було дві кішки, яких ми збирали по всій квартирі. Вони теж були з нами у ванній.

Я не вірила, що розпочнеться така війна. До останнього сподівалась, що це неможливо. Хоча обстановка була напруженою. У моєму офісі люди ходили з кам'яними обличчями. Всі чогось поганого чекали, а я ходила і всіх заспокоювала, переконувала, що все буде добре. Всередині лютого я повернулася з відпочинку з-за кордону і дуже відчувався контраст, тут ніби жалоба якась. Про всякий випадок я заправила повний бак машини за кілька днів до війни. І в нас було паливо хоча б на перший час. Ще я купила кішкам переноски. Щоб можна було, у разі чого, їх туди покласти і поставити в машину. 

Найскладнішим було те, що у нас не було корму для кішок. У нас були деякі запаси - крупи, консерви. Також допомагали сусіди один одному. У всіх прокинулося почуття людяності і бажання допомогти один одному. Це було дуже цінно.

Коли ми виїжджали, найголовніша проблема була з паливом, його неможливо було ніде дістати. Були дуже великі черги на заправках, і у нас не було часу в них стояти. Тому що комендантська година в Харкові розпочиналася о 15 годині дня. День скорочувався вдвічі, і ми все мали встигнути до 15 години. Тому паливо допомагали знайти люди, які заливали його з бочок один одному. Не на заправці. І коли розпочиналася комендантська година, не можна було далі рухатися. Треба було шукати, в кого зупинитися. Якісь знайомі щоб були, або швидко шукати в телеграм-чатах, хто може прихистити. Ми не зупинялися в загальних прихистках (у школах були розміщення, я пам'ятаю), а просто – у людей удома. 

Коли ми їхали з Харкова до Ужгорода, це був довгий шлях. Ми робили кілька зупинок у дорозі, і мене дуже приємно вразили люди, які траплялися. Це неймовірно щирі і добрі українці, які готові були прихистити, нагодувати, допомогти. Вони не відчули тоді ще на собі війни, а ми їхали зі сходу, і нам усі допомагали. 

Моя робота закінчилась 24 лютого. Кампанія, де я працювала, знаходиться в Харкові. Вона зараз не працює, тому я поки що без роботи. Це був магазин одягу. Тут я роботу не шукала, у мене зараз немає у цьому життєвої потреби. Мені допомагає чоловік. 

До Ужгорода у нас було кілька зупинок. Ми два місяці прожили в Олександрії, потім два місяці були в горах у маленькому будиночку. А вже влітку ми переїхали в Ужгород. Тут вже майже пів року. Тут є життя. 

По-друге, я люблю робити якісь штуки руками. Тут, на Закарпатті, я навчилася ліпити з глини, і я роблю посуд. Не на продаж, а для себе. Це відволікає від подій, які відбуваються навколо. 

Мене зворушило, скільки людей просто так надавали допомогу моїм батькам, коли вони перебували в Маріуполі. З ними не було взагалі ніякого зв'язку. Я навіть не знала, чи живі вони. Потім вони вийшли на зв'язок, і постало питання, як їм звідти вибратися. Одна історія, як я просто виїхала з Харкова, а інша - коли з Маріуполя треба вибиратися.

Я почала шукати якісь варіанти. Були волонтери, але вони не вивозили родини, які були зі своїми речами, з домашніми тваринами. Ми шукали людей, які б могли допомогти, і вони знаходились. Хтось допоміг пройти фільтрацію, хтось допоміг скласти маршрут, який буде більш безпечний. Це було дуже зворушливо.

Я вірю у те, що все буде добре. Якщо подивитися з філософського боку, то ця війна – це дуже цінний досвід, тому я вважаю, що це все закінчиться, коли ми зрозуміємо цінність нашого життя і нашої країни. І почнемо ставитися з розумом до того, що відбувається.