«У вікно спальні я бачила автостанцію і кілька вулиць: вони були червоними від вибухів»

У 2014 році я була вагітна. Жила з чоловіком і дитиною у Донецьку. Були обстріли, особливо потужні – у районі залізничного вокзалу. 11 серпня ми виїхали у Дружківку, а у грудні – в Маріуполь. У Донецьку залишився будинок, який ми будували три роки, а в Маріуполі винаймали квартиру. Після декрету я влаштувалася на роботу у компанію Carlsberg. Мала хорошу штатну посаду, а через війну втратила її. Заново будувати кар’єру дуже складно. 

Ми не очікували масштабної війни. 22 лютого 2022 року були на мітингу. 24 лютого переїхали з Лівобережного району на бульвар Шевченка. Жили у друзів до 16 березня. Останні два дні у нас майже не залишалося продуктів. 

Ми жодного разу не спускалися у підвал. Більшість мешканців будинку ночували в ньому. Ми розуміли, що в разі обвалу не виберемося звідти, тому залишалися у квартирі. У вікно спальні я бачила автостанцію і кілька вулиць. Вони були червоними від вибухів. 

Подруга знайшла балон, завдяки чому у нас була імпровізована газова горілка. Раз на день ми їли щось тепле. Ми не знали, як довго нам доведеться прожити в таких умовах, тому економили газ. 

Ми кілька разів їздили до драмтеатру, бо ходили чутки про «зелений коридор». Біля стадіону збирались автоколони, але жодна з них не виїхала. А 16 березня хтось сказав, що можна виїжджати. Того ж дня ми вирушили в бік Запоріжжя. Перетнули багато блокпостів. Росіяни насміхалися з нас, говорили, що куди б ми не поїхали, вони рано чи пізно там будуть. Ми приїхали в Запоріжжя о сьомій годині вечора. З’явився зв’язок – мені почали надходити повідомлення. Ми розмістилися у службовому готелі. Уперше за кілька тижнів змогли помитися, випрати речі й нормально поїсти. Потім поїхали до Дніпра, згодом – у Вінницю. 

Дуже важливо перемогти росію на полі бою, щоб нашим дітям і внукам не довелося знову пережити те, що ми переживаємо зараз.