«У вікні стовп чорного диму, точно є влучання»

Кривенко Маргарита, учениця 8 класу Наукового ліцею міжнародних відносин УМСФ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гевела Ірина Сергіївна

Війна. Моя історія

Ранок. 24 лютого 2022 року. Я прокидаюся зі словами: “війна”... Не розуміючи нічого, починається паніка. Вмикаємо радіо, пусто. Усе в тумані. Куди тікати? Що буде завтра? Скільки людей вже померло? У людей починається тривога. Черги в магазинах, закінчення продуктів, води... Тиша, все завмерло, майбутнього не має.

Пройшов тиждень, два, місяць... Розуміючи, що нічого не відбувається, все становится тільки гірше, становиться моторошно. У мене починаються проблеми зі здоров'ям... Мені страшно. Були думки про те, що чи вижимо ми?

Кінець березня. Вже по трохи починаємо адаптуватися але все одно надії на перемогу не має. Спимо біля вхідних дверей, усі разом. Так безпечніше. Тривоги, небезпека, чуємо вибухи, збільшується кількість померлих. Мертва тиша.

Середина квітня. Проглядуються промені сонця. Люди починають об'єднуватися. Починають робити вибухівки, збивати дрони з банками із під огірків. Співати народні пісні, донатити, допомагати захисникам.

Починаємося прокидатися. Особисто мені у цьому допомогла англійська школа, у яку я вступила. Це онлайн школа із носіями. Це було так незвично бачити людей, які усміхаються, людей, чия країна не воює. Вони живуть звичайним життям. Вчителя цієї школи були з різних країн.

Не знаю, щоб я робила без них, вони давали таку підтримку. У мене кожен день був онлайн урок, я настільки захоплювалась розмовами із носіями, що навіть на трішечки забувала про цей жах. Починаються відновлюватися школи (звичайно, що онлайн). Потрохи починаю жити.

Листопад. Починається Блек аут. По всій країні починається відключення світла.  У повній темряві ми сидимо годину, дві, день... У квартирах становится холодно, безжитєво. 31 грудня, нарешті, настав Новий рік. Усі українці мали надію на чудо. На те, що цей жах зупинитися, на те, що ранок першого січня буде тихим, спокійним, чарівним для всіх.

14.01 субота, 15:36, моторошний вибух, звуки розбитого скла, перша думка- сталося щось жахливе, але поки що нічого не зрозуміло. У вікні стовп чорного диму, точно є влучання. Десь через п'ятнадцять хвилин, ми з моєю сім'єю дізнаємось про попадання ракетою в будинок по сусідству.

В дім, який потрапила ракета, ми кожен день водили мого молодшого брата в садок. Люди просили про допомогу. Усі мешканці цього району носили воду, ковдри, одежу, їжу... 19.11.23. Я пишу це ессе із надією на перемогу. Але...чи вона колись настане?