"У той час рашисти ходили по помешканням, робили обшуки"

Херсон, ранок, я сплю, телефонує колега і каже : "Оля, всё началось, какие наши действия!!!"

Того самого ранку, 24 лютого, я зібралася, та побігла на роботу, у місті ажіатаж, на дорогах пробки - усі виїжджали. В людей шок, скрізь метушня, а все тому, що ми не знали раніше, що таке війна та як на це реагувати. Після обіду полиці магазинів були порожні, вибухи все ближче і ближче, пізнім вечором почала літати ворожа авіація, ох, як було страшно...

Ніч безсонна, на Антонівському мосту гучні безперервні вибухи. А 1 березня був найстрашніший день. У місто зайшли окупанти. Ми з сусідами сиділи цілий день у підвалі " хрущівки", здригаючись від вибухів, та читаючи у телеграмі невтішні новини. Наступні два дні усі сиділи у своїх помешканнях, боялися вийти на вулицю... у місті окупанти... як реагувати, що від них чекати - ми не знали. Дуже боялись, що будуть обстріли, що будуть вдиратися у квартири, забирати гроші, боялися зеків, ґвалтівників - скільки було страшилок...

Березень- квітень, я та декілька колег ходили на роботу на свій страх і ризик, шукали готівку, заправляли банкомати, видавали кошти клієнтам та багато ін. Банк знаходився на вулиці Перекопській, де без перерви проходила логістика окупантів. А директор дирекції уже давно знаходилася десь на заході України, та лише вислуховувала звіти про виконану нами роботу.

Що ж найбільше шокувало? Так це те, що державний банк "Укргазбанк" без попередження, на чолі з директором Херсонської дирекції Мостепан І.А., змусили співробітників, що залишились у окупації та ходили на роботу у такий складний період (щоб задовільнити потреби клієнтів), писати заяви на призупинення трудових відносин, а згодом й заяви на звільнення (це було не скорочення, а звільнення за власним бажанням). Державний банк, який хизується своїми прибутками, надійністю та ін., залишив співробітників, (які ризикуючи своїм життям, виконували свої обов'язки), без засобів існування, навіть не запропонувавши ніякої альтернативи, або допомоги у евакуації, як це зробили інші роботодавці у місті. Коли я відмовилась ініціювати заяву на призупинення трудових відносин (так як я готова була і надалі їх виконувати і у такому випадку банк повинен бути ініціатором), директор Мостепан, знаходячись у безпечному, далеко від м.Херсона місці, прислала до мене додому двох чоловвків (завгоспа та співробітника безпеки банку), щоб вони витребували з мене заяву на призупинення труд. відносин. Вони гупали у двері мого помешкання, півдня чекали біля під'їзду. Своїми діями налякали мене і сусідів. Ці колеги, з якими пропрацювала скільки років, пішли виконувати злочинной наказ директора, але ж часи неспокійні, небезпечні.

У той час рашисти ходили по помешканням, робили обшуки, забирали "на підвал" . Ми боялися кожного стуку, кожного грюку. А тут свої люди прийшли і "підняли на ноги" увесь під'їзд. Ще дуже важко було спостерігати за квартирантом з сусідньої квартири, який перейшов на бік ворога, займався налагодженням рашистського моб.зв'язку, інтернету, відеоспостереження, такого типу роботи виконував також в нещодавно відкритих рос. банках.

Перед визволенням міста купив автомобіль (на зароблені рублі )та ще багато чого і евакуювався на лівий берег Дніпра. Але ж повідомити куди треба не могла - не мала достатньо даних. Усе життя у окупації - це була свого роду трудність. Постійні обшуки зі сторони окупанта, перевірки мобільних телефонів на вулиці, постійне здригання від важкої техніки, що снувала усюди з наліпленими на ній потворними буквами Z, V та О. ...дуже багато інших моментіа, про які можна написати окрему книгу " Життя у окупації".

Одного ранку проїхав пікап з воїнами ЗСУ, уперше за 8,5 місяців наші люди!!!! Рідні!!!! Не рашисти!!!! Як ми усі їх вітали, як ми плакали від щастя, що ми повернулися ДОДОМУ.

Ця війна знищила все, що здобувала роками. Квартира та будинок у Херсоні з усіма речами - невідомо у якому стані, втрата роботи, потрібно якось все починати з початку, з нуля.