«У театрі було багато жінок з дітьми – і жодних військових»

Мені 48 років. Ми з чоловіком, меншою донькою і моєю мамою мешкали в Маріуполі, неподалік від драмтеатру. Я держслужбовець. Старша донька – стоматолог. Жила в Києві, а напередодні війни приїхала до нас в гості. 

24 лютого, о шостій ранку, з Києва зателефонувала сестра чоловіка й сказала, щоб ми збирали речі, бо почалася війна. Ми не послухалися, бо не вірили, що все буде дуже погано. Ввімкнули телевізор і слідкували за розвитком подій. Були впевнені на сто відсотків, що наше місто добре захищене. 

До 15 березня сиділи під обстрілами. На моїх очах розбомбили школу, в якій навчалася донька. За два дні до удару по драмтеатру ми набирали біля нього воду з пожежного гідранта. Заходили в театр, щоб перечекати обстріл. Там було багато жінок з дітьми – і жодних військових. 

Ми не ховалися в підвалах – сиділи у своїй квартирі. У ній якимось дивом вціліли вікна. Моїй мамі 71 рік. З нею спав пес, грів її. 

17 березня, вже після нашого від’їзду, згорів наш дев’ятиповерховий будинок. Все, що від нього залишилося, росіяни знесли.

Ми їхали у невеличкій колоні з чотирьох автомобілів. У нашому авто були я, чоловік, моя мама і дві наші доньки. Добиралися до Запоріжжя чотирнадцять годин. Нас зустріли поліцейські й провели до дитячого садка, в якому ми переночували. Зранку поїхали в Жовті Води. Зараз живемо в Дніпрі. 

Ми мріємо повернутися додому, хоча нашої квартири вже немає. Мабуть, це буде дуже важко – побачити на власні очі пустир на тому місці, де стояв будинок. Але я хочу повернутися. Постійно слідкую за новинами. Чекаю звільнення свого міста.