«У середині вже давно загриз сам себе страх»

Мітус Леонід, учень 10 класу Комунального закладу «Чернігівський фаховий музичний коледж ім. Л. М. Ревуцького» Чернігівської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Буцко Ірина Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

ШУМ

Частина перша (сон)

знов темінь...

Навколо відчуваєш все на дотик.

Сира земля та щось рідке.

У ногу наче упилявся дротик.

 Знову біжиш...

Від кого та куди-не пам’ятаєш.

У середині вже давно загриз сам себе страх.

Але ти знаєш.

 Що є страшніше щось за біль.

Щось, що не переможно над тобою стане.

І як би ти не переконував себе, повір-

Воно тебе в могилі теж дістане.

Воно гидке, і в тому суть.

Воно-як рози, що квітуть.

 Неначе проростаючи крізь тебе.

Допоки кров'ю себе не поллють.

Це відчуття-бездумна, ДИКА ЛЮТЬ.

Це-каяття за те, що ти не зміг змінити.

Не знаючи, не розуміючи як саме.

Але хоч якось жаль в собі убити.

Проклясти ворогів своїх усіх

І змусить нескінченно ходить темними лісами.

Це почуття переплітається із сумом.

Приліплюючись к тобі як парфюм.

І як високовольтним в голову б'є струмом.

Утворюючи нескінченний і суцільний, білий ШУМ.

Частина друга (затемнення)

І знов ти прокидаєшся самотнім.

В холодному і вже для тебе звичному поту.

І знову мертвим поглядом вже майже безтурботним.

Ти бачиш тільки сіру та похмуру чорноту.

Не радісний вже світ, нерадісні вже люди.

Життя перетворилося у пісню затяжну.

Як допустив ти думки ці похмурі...

Як вийшло так, що ти живеш від сну до сну?

До дзеркала боїшся вже підходить,

Щоб не розбити те, що крізь уламків є...

Не наче сонце, що сильніше ще заходить.

У серці дуже темно настає.

Ти розумієш, що не хочеш вже так жити,

Коли на мокрі руки дивишся від сліз.

Не можеш більше ти таке життя терпіти.

Усе сильніш долає тебе злість.

Частина третя

(Визволення)

Знов темінь...

Але щось змінилось.

Сира земля та щось рідке.

Все наче в часі зупинилось.

Знову біжиш...

Але до кого та куди-ти пам'ятаєш,

На дотик продираючись вперед.

Ти падаєш, але підіймешся, бо знаєш.

...Почувся вибух...

щось важке на тебе впало,

Неначе в дикого як звіра.

В очах у тебе запалало.

Ти плакав, ти кричав, Сміявся,

Здираючи кінцівки в кров.

Ти наче з долі насміхався,

Неначе страх свій поборов.

 Уседно, хоч розумів: не зможеш.

Ти прогризав свій шлях нагору крізь бетон.

У сутичці несправедливій цій не переможеш.

В очах темнішає, а в голові йде ніби легіон.

Ти знову помираєш, як і тисячі разів до цього,

І кажеш: "Жаль, що й цього разу світла не сягну".

Але набридло осторонь стояти й не робить нічого.

На цей раз тобі, друже, свою руку простягну.

"Побачиш світло, ти його побачиш",-

Тобі я обіцяю в котрий раз.

Не як оповідач без назви,

А як твій друг без зайвостей й прикрас.

...Ти бачиш сонце, ледь розплющив очі,

Зникає в тебе з серця тяжкий сум.

Але не це є головне.(Ти знаєш):

Нарешті з голови у тебе сплинув шум.