«У підвалі ми чули не тільки вибухи, але і свист куль»

Моя родина з Маріуполя. Нас троє: я, чоловік і донька з інвалідністю. Також у нас є батьки, вони уже літнього віку. Батько під час бойових дій тяжко захворів. Ми про це нічого не знали, аж поки не довезли його до Приморська. Там лікарі поставили діагноз – онкологія. Невдовзі тато помер. 

Коли розпочалася війна, мені зателефонували з роботи і сказали, щоб ми сиділи вдома. Наш район почали обстрілювати одним із перших. Ми жили в приватному будинку, спускалися в підвал. Там була така акустика, що чути було не тільки вибухи і вуличні бої, а навіть - як кулі свистіли.

Ми довго не могли виїхати із Маріуполя. Змогли це зробити тільки наприкінці квітня. Дім, у якому ми жили, зруйнований. Жити там було неможливо, бо на початку березня снаряд зруйнував дах. У машині ми пошкодили колесо, коли їхали у інший район міста, а нове ніде було взяти. Магазини не працювали, все було розграбоване і знищене. Довелося зняти колесо із покинутої машини такої ж марки, але це вже сталося набагато пізніше.

З приватного будинку ми переїхали у квартиру. Спочатку там було тихіше, а потім обстріли дійшли і до цього району. 

Виїхати ми хотіли одразу, але донька не ходить - її складно транспортувати. Під обстрілами ми боялися їхати. Хто виїхав у березні, ті проскочили, а ті, хто залишився довше, застрягли. Автобусами евакуювали тільки в росію. Туди ми не хотіли.

Була проблема з водою, з їжею. У нас були якісь запаси, а у багатьох людей нічого не було: їхні будинки та квартири згоріли. Їх привезли російські солдати, щоб вони займали вільні квартири, щоб кудись розселити людей. Бачила, як люди залишилися взагалі без нічого: у чому стояли, у тому й приїхали.