«У окупантів був наказ: розстрілювати всіх місцевих»

Ми жили у селищі Волонтерівка, це неподалік від Лівого берега Маріуполя. Нас троє – я, чоловік і наша шестирічна донечка. Жили ми добре, у двоповерховому будинку в приватному секторі. 

24 лютого все змінилось. О третій ночі почалася російська атака. Вибуховою хвилею нас з чоловіком підкинуло на ліжку. Тоді ми зрозуміли, що це війна.

У 2014 Лівий берег дуже постраждав. Нашої родини ті події не торкнулись. Дім уцілів, але емоційно було складно. Ми тоді виїхали в Одесу. Там пересиділи чотири чи п’ять місяців. На щастя, тоді обійшлося без травм і без жертв.

На цей раз ми залишились без медикаментів, без їжі. Підвалу у нашому будинку не було, тому ми закривали вікна подушками, ковдрами. Намагалися зробити свого роду бункер, хоч якось себе убезпечити. Підвал був у наших у сусідів. Та першого березня літак скинув бомбу на нашу вулицю. Вуличний трубопровід був пошкоджений, асфальт зірвало. А на сусідній вулиці загорівся будинок. У підвалі були люди, вони горіли живцем. Це був повний жах.

Потім ми все ж перебралися у сусідський підвал. Там нас було 18 людей, у тому числі – двоє шестирічних дітей.

Ми знайшли одну бабусю, вона нас врятувала, дала пластинку но-шпи. І ми просто впихали ці таблетки, щоб зняти у дитини спазм. Це було жахливо.

Все, що відбувалося у Маріуполі, мене шокувало. Я не могла прийняти той факт, що гинуть мирні люди. Ніде було заховатися, всюди була небезпека. Якщо від снарядів можна було хоч якось врятуватись, то від авіабомб – самі розумієте.

Коли поблизу вже були російські танки, ми зрозуміли, що назад дороги немає, потрібно намагатися виїхати. На щастя, наша машина залишилась на ходу, хоч і була сильно пошкоджена вибуховою хвилею. Вона завелась, і я розуміла, що шанси на порятунок у нас ще є.

В один із днів ми побачили російських солдат навпроти нашого будинку. Мій чоловік підійшов до них і запитав: «Хлопці, коли це все закінчиться?» Вони здивувалися, що ми досі там живемо. Виявляється, вони поруч розбили табір і збирались ставити вертушку. Порадили нам якнайшвидше виїжджати. 

Чоловік прийшов до нас і сказав, що потрібно виїжджати, бо міста скоро не буде. У рашистів був наказ розстрілювати всіх місцевих людей. У той момент всі ті, у кого були машини, зібрались і поїхали. Ми приєдналися до колони. Кожні сто метрів окупанти перевіряли нас на блокпостах. Це було принизливо.

Коли ми нарешті доїхали до Бердянська, нас поселили у таборі для біженців. Перші три дні у нас було відчуття розгубленості: ми не розуміли, що далі, куди їхати. Коли зранку у табір прийшов російський солдат і сказав: «Ми всіх вивозимо до росії», ми своїм ходом рушили до Запоріжжя. Виїжджаючи з Бердянська, дізналися, що щодня до Запоріжжя їде колона Червоного Хреста. Ми дочекались цієї колони, і коли проїхало шість автобусів, ми поїхали за ними. У Василівці солдати «ДНР» нас не випустили. Нам довелося стояти дві доби – без води і їжі. Орки морально знущались над нами, не випускали принципово. Ми фактично жили у машині, а в цей же момент у дитини була висока температура.

Поки ми доїхали до Запоріжжя, моя донька була вже у поганому стані. У неї була температура, вірус сечостатевої системи, гострий гайморит. Ми довго її лікували. Та головне, що ми вижили.

Мої літні батьки теж ходять до психолога і досі приймають заспокійливі препарати. На нервах з'явились хвороби. Мама досі не може повноцінно ходити. Тато поки тримається. Доньку теж водили до психолога: вона не могла спати, у неї крутить ноги, вона щодня з криками прокидається. Її головний страх – випустити нас з поля зору. Нам усім потрібен тривалий час для відновлення психіки.

Зараз ми в Одесі. У чоловіка тут родичі, вони нам дуже допомогли, надали всі необхідні речі і прихисток. Усіма силами намагаються нас підтримати, ми тут не покинуті напризволяще.

Своє майбутнє бачу щасливим. Я видихну тільки тоді, коли дізнаюсь, що Україна перемогла. Тоді я, напевне, розридаюсь сльозами щастя і радості.