"У наш будинок влучив снаряд, і у мене не стало мами"

Я закінчила 11 клас. Я займалась вокалом, танцювала. А зараз я навчаюсь на графічного дизайнера 

У перший день війни я прокинулась і, пригадую, що неочікувано так усе почалось. Мама мені сказала: "Збирайся. Нас твій хрещений скоро відвезе до бабусі". Бабуся живе у центрі міста. Тато був тоді на заводі, працював. Ми почали збиратися, мамі стало погано, я побігла до аптеки за ліками. Вона дуже хвилювалась за мене, тому що вже було чутно, як стріляють. 

Я поїхала у центр міста. Було дуже страшно. Я сиділа у підвалі, ми не знали, що буде, куди що прилетить. Пам'ятаю, як нам міна у двері прилетіла, тоді було дуже страшно. У підвалі було холодно, ми вдягали по дві-три кофти. Але все одно було холодно. Ми ходили по бомбосховищах, там теж були люди. Ми всі збиралися, готували разом. 

На початку квітня за мною приїхала подруга. Ми поїхали взяти сім-карти, щоб хоч якийсь зв'язок був. Я написала сестрі у Харків, і одна моя подруга пообіцяла за мною приїхати. Я на неї чекала. Мене відвезли у Бердянськ, далі я поїхала через Запоріжжя в Харків до сестри. 

У дорозі було дуже страшно, тому що нас евакуювали маленьким автобусом. Я була одна дитина, усі літнього віку були. Я була одна, і знайома бабуся була. Мені було дуже страшно, бо я чула історії, що дітей можуть кудись забрати під час евакуації. І коли я приїхала на підконтрольну територію, мені стало дуже легко на душі, що я виїхала.

Зараз я у Івано-Франківську. Сестра вирішила, що тут безпечніше.

Я займаюсь з психологом і вчусь долати стрес. Я намагаюсь, але мені це поки не вдається. Мені досі страшно. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилася якнайскоріше. Я хочу довчитися в університеті і піти працювати за фахом.