«У мою країну, сонячну, пісенну, хлібосійну, прийшла справжня війна…надовго!»

Пєвнєв Нікіта, 15 років,

Зориківський ЗЗСО І-ІІІ ст., село Новомикільське

Есе «Один день»

Війна… Від цього слова віє жаром, пилом і порохом. А ще воно з гірким присмаком диму і людських сліз.

Уперше про війну у моїй родині заговорили на початку 2014-го року. Події в Києві на Майдані Незалежності сколихнули всю Україну, звістки про перші жертви чорним птахом прилітали в українські оселі. Своїм дитячим мозком я не міг усвідомити того, що у мою країну, сонячну, пісенну, хлібосійну, прийшла справжня війна…надовго!

Улітку до наших сусідів з`їхалися родичі, цілими родинами: з дітьми і онуками. Було дуже дивно, що вони не поспішали повертатися додому, хоч літо добігало кінця. Дітей-школярів готували до школи. Вони разом з «місцевими» раділи новому шкільному краму (їхні старі рюкзаки, кросівки, кеди залишилися вдома, куди було небезпечно повертатися).

Мабуть, саме тоді я швидко подорослішав, багато чого зрозумів. Але не звик. До війни не можна звикнути, і не можна змиритися зі страшною реальністю, тому що так не повинно бути! Дітей народжують для миру, а не для війни.

Біль огортає мою душу, коли думаю про те, що коїться там, на лінії розмежування, на лінії вогню… Скільки ще віддадуть сирій землі наших захисників; найстрашніше, що серед них - молоді, невінчані?..

Мир – основа щасливого людського існування. Це благо, якого немає у людей, котрі залишилися у містах і селах, охоплених війною. Хіба вони у чомусь завинили?

З великою радістю і задоволенням хотілося б написати історію про день, коли прийшов мир у мою Україну. Адже радісні події піснями і музикою залишаються у нашій пам`яті і вічно живуть у серці!