«У мене в Луганську онучка народилася, а я її за сім років тричі бачила»

Мешканка Петропавлівки Лариса Боголюк і через сім років після початку конфлікту на Донбасі не відчуває себе в цілковитій безпеці. Коли в ближніх населених пунктах починалися бомбардування, жінка ховалася в підвалі разом зі старенькою мамою. Із завмиранням серця вона думала про дочку, яка залишилася в Луганську й під обстрілами бігала з роботи додому.

Усе частіше згадую мирне життя. Може, і труднощі якісь були, але стабільність була. І навіть не замислювалася про те, що почнуть стріляти.

Перший день війни я і не згадаю. У нас такого жаху, як в інших місцях, не було. Я пам’ятаю день війни, коли за дочку свою хвилювалася, коли вона в Луганську йшла з роботи під час стрілянини, як вона ховалася за деревами, як вони там тремтіли, як ночами вікна летіли. У нас танки їздили, навіть один постріл був такий, що вбило людину, і людям будинки пошкодило. А так, я б сказала, наше селище більш-менш обійшло стороною.

Але в підвалах доводилося сидіти. І маму стареньку тягнула, тому що стрілянина була страшна навколо. Боялися, що й у нас тут буде. Переважно на ніч доводилося ховатися. Тому що страшно, навколо все горіло. Хочеться забути все, як страшний сон, адже сім років все це триває, уже нестерпно.

Я зараз сама живу, мама і брат померли, чоловік теж помер. Дві дочки є, але вони окремо живуть. Одна тут, друга в Луганську.

І про безпеку говорити не доводиться. Сидиш у будинку й думаєш: «Зараз тобі бабахнуть, звідкись прилетить – і все!» Ми щодня живемо в страху.

Я мрію про мир і не хочу нічого. Мені залишилося, може, жити три дні, а ми вже сім років нічого доброго не бачимо. Ми чекали, що на пенсію підемо, будемо няньчити онуків, дітям своїм допомагати. І що отримали? У нас яка старість? У нас її немає фактично. Я хвилююся постійно. У мене в Луганську онучка народилася, а я її за сім років тричі бачила.