"У Харкові залишатися було неможливо"

Ми сиділи по підвалах, дуже бахкало. Я жила неподалік від сина, невістки і двох онуків. Молодшому онукові не було ще й дев'яти років, йому було дуже страшно. Таке неможливо було витримати. Ми зібралися на захід України за 15 хвилин, що взяли, що не взяли. І 1 березня ми виїхали. До західної України ми не доїхали: забарахлила машина. Зупинилися у Кременчуці, зняли там дім, ми там проживали пів року. А потім переїхали у Сумську область. У мене там дочка живе. 

24 лютого я спала. Я через день водила онука до школи, якраз була черга його вести моєї свахи. Зателефонував син і попросив прийти до них і повідомив про те, що почалася війна, Я не повірила, подумала, що це якийсь жарт. Потім ввімкнула телевізор і переконалася, що це - страшна правда. 

Було дуже страшно. Особливо боявся онук. Бігали у підвали і ночували там. Потім син говорить: "Мама, 15 хвилин на збори". Ми сіли і поїхали з Харкова. Влітку вирішили навідатися додому. Я живу одна, ключі залишила сусідці, щоб наглядала за квартирою: годувала кішку і папугу, поливала вазони. Приїхали, а в Харкові так шумно - у нас неподалік ТЕЦ. Ми покрутилися близько тижня, взяли одяг на літній сезон, і знову виїхали до Кременчука. А потім я вже поїхала до дочки. Син з родиною переїхав на захід України. 

У мене були деякі запаси, то мені нічого не бракувало. Потім уже магазини почали працювати, невістка вийшла і все закупила. А в Кременчуці все було, все відчинене, люди гуляли. Ніби й війни немає. Ми винайняли будинок неподалік від Дніпра. Там зареєструвалися, отримували гуманітарну допомогу. 

Дуже складно переживала війну моя онучка - дочка моєї доньки. Як тільки сирена, вона аж уся трусилася. Довелося її відправити в Іспанію. Зараз вона там працює, навчається. 

Я весь час сподівалася, що війна закінчиться впродовж двох-трьох тижнів. Думаю, що цьогоріч завершиться точно. Буде гарне майбутнє. Відбудуємо наш рідний Харків - він дуже постраждав. Ми якраз жили на Північній Салтівці, там будинків майже немає.