«У доньки два місяці тряслись руки, вона не могла спати»

Я з Херсонської області, Скадовського району, але 15 років жив у Маріуполі. Нині у мене немає квартири ні в Маріуполі, ні у Скадовську. Моя родина залишилася ні з чим.

У перший день війни я був на роботі. Дружина зателефонувала, сказала, що чула сирену. Потім почув, як щось вибухнуло.

Напередодні виїзду до нас змогла додзвонитись моя сестра з Кривого Рогу, сказала, що буде зелений коридор. Так ми виїхали. Ночували на Білосарайській косі, потім у Бердянську, далі – у Запоріжжі, а звідти поїхали на Дніпропетровщину. Загалом добиралися ми три дні. Добре, що машина залишилася цілою. Без неї ми б не виїхали.

Меншій моїй донечці дев’ять років, синові – 23.

Ми їхали на свій страх і ризик. Бачили підірвані машини, багато мертвих людей. Їхали по мінному полю. Не можна було ні вправо, ні вліво кермо повернути. Це було не те що страшно, це було дуже страшно. Але іншого виходу не було: потрібно було виїжджати, інакше ми б не вижили.

Коли проїхали Василівку, і побачили наші прапори, у нас почали трястися руки. Коли своїх побачили, стало легше.

Дуже прикро, що маріупольці грабували магазини. Причому, крали не продукти, а спиртні напої, які потім обмінювали на гречку, рис тощо. Ходили з цією горілкою, намагалися її обміняти на цигарки. Мародерство було страшне. Приміром, з нашої квартири винесли все.

Нам пощастило: орендуємо квартиру безкоштовно, платимо тільки за комунальні послуги. Отримуємо гуманітарну допомогу від хабу ЯМаріуполь.

Події в Маріуполі, звичайно ж, вплинули на психічний стан. У дитини два місяці тряслися руки, вона не могла нормально спати. Довелося водити її до психолога. Це було дуже тяжко.

Роботи для нас тут немає. Ні дружина, ні я не можемо влаштуватися.

Племінник мій воює за Україну. У мене інвалідність. Щойно наступить мир, повернемось у Маріуполь.