"У цієї війни найстрашніша цифра – загиблі діти!"

Бабаніна Владислава

Михайлівська ЗОШ Запорізької обл.

Літопис нашого народу нараховує чимало кривавих сторінок. І одна з них – війна на Сході, або як її називають АТО. Війна не щадить нікого – ні жінок, ні старих, ні тих, хто покликав її і йшов на неї зі зброєю в руках, ні тих, хто був проти неї. Але є у цієї війни особлива, найстрашніша цифра – загиблі діти і діти травмовані, фізично й психологічно. Їхнє дитинство безповоротно йде, йому на зміну приходять біль, страждання, втрати рідних і близьких.

Одного разу ми з мамою поїхали в гості до рідні в місто Дніпро. Там зустрілися з бабусиною племінницею. Вона приїхала до них із донькою з Авдіївки.

Олена, їй десять років, знає про війну більше, ніж інший дорослий. Важко уявити, через що їй та її близьким довелося пройти.

Вони жили в постійному страху: не виходили зі своїх будинків, під час обстрілів міста ховалися в підвалі. Я вважаю, що це дуже страшно, коли гинуть від снарядів люди.

Там у них залишилася бабуся. Вона не захотіла виїжджати з рідної домівки.

«Куди мені їхати? Ви молоді, а я буду помирати у своїй хаті», - говорить вона щоразу, коли вони звуть її до себе.

Війна стала вимушеним сьогоденням для багатьох українських дітей. Вони живуть зовсім поруч від лінії фронту, для них обстріли стали звичною річчю.

Якось Олена розповіла мені про те, як трусилась стеля і вилітали вікна, про бомбу, що впала на городі. Як навчалася в шкільних класах із закладеними мішками з піском вікнами. І від цього мені ставало моторошно.

А ще її друзі вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів і знають, що ввечері не можна включати світло.

Війна в їхнє дитинство прийшла непрошеною, перевернула все, або просто забрала.

Не побігаєш тепер пізно, бо стріляють із настанням темноти, не усюди можна й за дня – міни, розтяжки, фронт поруч. Тому родина й вирішила переїхати якнайдалі від тих страхіть.

Тепер Олена навчається в іншій школі, у неї з’явилося багато нових друзів. Але в її пам’яті час від часу виринають спогади про колишнє життя, про її друзів, які ще залишилися там.

Ось так одна історія звичайної дівчинки перевернула моє уявлення про життя.

Я зрозуміла, що ніхто не знає, що буде завтра. Ми лише можемо сподіватися на краще майбутнє. На питання «Як я ставлюся до війни?» у мене є тільки одна відповідь: «Я її боюся!»

І це страх не тільки за своє життя. Це страх за мою сім’ю, мою країну, за все людство. Треба сказати: «Досить! Зупиніть бойові дії, цей безлад, це братовбивство! Дайте людям змогу жити разом в єдиній країні!»

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/