"У час страшного лиха українці не скорились"

Дробович Анастасія
ВХПТУ №5 м.Вінниця, група №7
Викладач, що надихнув на написання есе: Цопа Світлана Григорівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Мені завжди здавалося, що війна десь далеко й ніколи не може трапитись це зі мною в улюбленій і мирній країні. Але це сталось!

Боляче, що гинуть люди: військові, цивільні, діти і літні. Немає слів, щоб виказати біль втрати! Я розумію, що важливо зараз підтримувати сім’ї загиблих, батьків, які втратили найдорожче – сина або доньку, що віддали своє життя захищаючи нас, дітей, що залишились без батьків. Це страшно! Не віриться, що таке відбувається у ХХІ столітті, але, на жаль, це наше сьогодення.

Велика шана та доземний уклін нашим захисникам! Вони демонструють всьому світу незламну мужність та відвагу, силу духу, професіоналізм у захисті України. Хоча багатьом з них лише 20.

Я горда за свій народ! Пишаюсь його відвагою і безстрашністю, коли звичайні люди з українськими прапорами без зброї зупиняють танки. Розорені і розбиті рашиськими варварами Маріуполь, Бахмут, Авдіївка залишаються незламними. Українці демонструють сміливість, стійкість та непохитну віру в

Перемогу. І у пам’яті виринають слова з поезії М.Рильського: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була…»