«То інфекція, то війна. А коли жити?»

11 травня 2014 року в Маріуполі пройшов референдум, а після почали стріляти й бомбити. Стало страшно. Не хотілося вірити, що це відбувається в наш час. Навесні 2014-го на парад 9 травня заїхали танки. У мене була маленька дитина, ми вийшли з чоловіком і малюком у візочку на прогулянку. Припинив ходити транспорт, люди йшли пішки. Пам’ятаю, що було страшно. Я чула, як стріляли, але самі бойові дії не бачила.

Ми постійно говорили про те, куди бігти, де сховатися. Телефонував батько і розповідав, де знаходяться бомбосховища. Щось вибухало, люди обклеювали скотчем вікна, щоб не вилетіли.

Був жахливий страх, коли не знаєш, що робити. Біль, втрата людей, які загинули [в районі] Східному. Ми продовжуємо в цьому жити. Нас розмежували з родичами. Мій чоловік не може побачити свою матір. Люди не можуть поховати рідних. Запам’яталася фінансова криза, зламане життя людей.

Найважливіше для мене – обстріл Східного 24 січня 2015 року. Тоді загинули мирні жителі. Я читала історії мирних. Писали жахливі речі. Трирічній дівчинці відірвало ногу, а мама її загинула. Моїй доньці було тоді два роки, і ця тема була близька, я дуже переживала за дівчинку. Що б я хотіла забути – це трагедію на Східному. Війна просто вивернула життя навиворіт.

Я останнім часом перестала слухати новини. То інфекція, то війна. А коли жити? Тому рідко їх дивлюся.

Мрію про мир, спокійно жити, щоб нас перестали тиснути цінами, реформами, освітою, медициною.

Щастя – коли рідні та близькі люди здорові, живі – і поруч. Відсутність загрози життю для них і для мене. Усе інше буде. Я навчилася спокою і терпінню, вмінню радіти кожному дню.