Нікіта Бондаренко

«Тієї ночі поблизу пролунали вибухи, а зранку я дізнався, що на сусідній вулиці розбили будинок, у якому загинув мій учитель»

Бондаренко Нікіта, учень 10 класу Харківського ліцею № 8

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рядинська Валентина Миколаївна

Війна. Моя історія

Розплющив очі від того, що мама схвильовано з кимось говорила по телефону. На вулиці ще темно, а в кімнаті чомусь увімкнене світло. Тато похапцем складає якісь речі у валізи. За вікном пролунали вибухи… Що це ? Батько сказав, що почалась війна. Мама в паніці, з її очей котяться сльози… Цілий день напружені й знервовані, прислухаємося до кожного звуку. Від вибухів серце калатає все сильніше й сильніше.

До вечора вже психіка не витримує, я розумію, що не зможу спати, бо боюся, що можу не прокинутися….

На ніч ідемо в підвал. Пам'ятаю, як в одній маленькій кімнаті перебувало близько двадцяти людей: жінки, чоловіки, діти різного віку. Усі налякані, лише інколи обмінюються якимись репліками. А далі дев'ять безкінечних днів у підземеллі…. Батьки приймають рішення їхати з міста. Усю дорогу мовчали. На подвір'ї зустрічає бабуся, усі плачемо, обіймаємося. Тієї ночі я спав без задніх ніг, бо був зовсім виснажений.

Через кілька днів тато повернувся до міста, бо працює в одному з комунальних підприємств. А далі в селі теж стає небезпечно, бо воно прикордонне. Вибухи лунають усе частіше й ближче. І нарешті пік : село обстріляли з гелікоптера, є серйозні руйнування, поранені люди.

А далі нові поневіряння… « Мандруємо» Україною : переїжджаємо з одного села в інше, мешкаємо в школах, дитячих таборах. Стоїмо годинами в черзі за гуманітарною допомогою, бо грошей на їжу не завжди вистачає.

У Харків уперше приїхали в кінці літа 2022. Тієї ночі поблизу пролунали вибухи, а зранку я дізнався, що на сусідній вулиці розбили будинок, у якому загинув мій учитель. Тоді я не міг отямитися від почутого, відчував, що усім своїм єством ненавиджу русню. Наступного ранку ми поїхали з міста, бо зрозуміли, що не готові поки що тут залишатися.

Навесні цього року мама сказала, що ми повертаємося додому. Я почував себе щасливим, не міг дочекатися, коли зустрінуся з друзями, погуляю вулицями рідного міста.

Зараз ми живемо в Харкові. Іноді буває дуже моторошно. Особливо вночі, коли лунає попередження про повітряну тривогу, коли чутно вибухи. Але я щасливий, що повернувся додому, що наша сім'я нарешті об'єдналася, що маю змогу відвідувати спортивні секції.

Я впевнений, що Україна переможе в цій загарбницькій війні. Ми обов'язково виженемо ворога з нашої землі й будемо жити у вільній розвиненій країні.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/