Історії, які ви нам довірили
Страшна подорож з Києва до безпечного місця спіткала Ірину з чоловіком, за ними йшла смерть, але судьба дала їм найкращий подарунок - життя.
Життя-рвіння, так би я назвала своє минуле. Кожного дня старалася робити щось на благо, якщо не хворіла сама. Мене багато знайомих просто характеризують як «вічно десь бігає, працює, любить, вчиться».
У ніч до всього повітря було важким, сумне передчуття не покидало мене. Всі новини вказували на те, що я не встигла уберегти близьких. Ранок ми зустріли в гостях у друга чоловіка. Нам о четвертій годині ранку подзвонила його сестра: «Почалося. Війна»
Ми не вірили, однак паніка на вулицях дала знати правду. Швидко зібралися і пірнули у гонитву за життя. Сирен не було. Світ спав і не знав, що його вбивають.
У перші дні ми не хотіли вірити. З вікна нам був видний Ірпінь, літаки, вибухи, пожежі.
Ми не витримали. Попрощалися з домом назавжди, поплакали та рушили до Миколаївки. У колі наших друзів та їх рідних спочатку було мирно. Але з часом нас відрізало від світла і зв'язку. Ми попали у котел. Страх, безсилля, балончик і ніж у руках, та найболючіше - страх, що мого чоловіка заберуть. Я сильна, проте він моя Ахіллесова п'ята. Відчувалося як вічність, але всього за 10 днів я схудла, здичавіла від жаху.
Ми вирвалися звідти, коли припасів було вже мало. Їхали полями, десь постійно щось вибухало, я майже лежала в авто, бо боялася. Блокпост, стоїмо третю годину, десять машин перед нами. Не встигли, коридор закрився. Мало бензину, нікуди їхати. І тут нас пропустили та всіх хто був за нами! Ми кинулися додому за всім, що треба, та вирушили на Тернопіль: добрі люди нас прихистили, проте недовго. Ми їхали далі, по дорозі нам завжди допомагали друзі, знайомі та навіть чужі люди.
У Хмельницькому орендували житло і почали оговтуватися. Все заболіло і накрило жахом. Ми відійшли через місяць у місті. Потім побачили фото потрощеного будинку, в якому ховалися в Миколаївці - прямо над нашими ліжками були дірки від осколків. Нас могло вже не бути купу разів.
Автобус, яким ми їхали з Тернополя, попав в аварію, всі загинули. Але не ми... Подарунок долі, життя! Ми живі, поки здорові фізично, майже. Трохи оговталися після жахів. Бачили сотню людей та ще більше історій, і в кожній - біль до крику.
Нам не давали гуманітарну допомогу, ми й не просили. Я та мій чоловік можемо перебороти багато чого. Допомога потрібна тим, в кого немає на це сил. З нами мир!
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
