«Свекри потребували ліків, а купити їх було ніде»

Мені тридцять років. Маю чоловіка і трьох дітей. Ми мешкаємо в Лебединській громаді Сумської області. З нами живуть свекор і свекруха.

24 лютого, о пів на шосту ранку, ми почули вибухи з боку Охтирки. Чоловік сказав, що почалася війна. Ми спустили в погріб ковдри й подушки. Сиділи в ньому під час обстрілів. Хотіли виїхати, але не мали фінансової можливості.

Шокує те, що окупанти не щадять ні літніх людей, ні дітей. Знущаються над усіма.

У нашому селі немає ні магазину, ні лікарні. На початку війни підприємець дав кожному мешканцю села по п’ять кілограмів муки. Він і воду качав нам. У перші дні громада об’єдналася. Люди допомагали одне одному.

Свекри потребували ліків, а купити їх було ніде. Коли стихли обстріли, почали отримувати гуманітарну допомогу.

Школа знаходиться за 12 кілометрів від дому. Діти тільки четвертий день їздять до школи, а до цього з 24 лютого навчалися онлайн.

Роботи немає. Отримую мінімальну матеріальну допомогу на дитину, але на неї неможливо прожити уп’ятьох. До того ж я інвалід третьої групи, потребую ліків.

Війна може завершитися тільки перемогою України. Я хочу жити у мирній, незалежній державі. Хочу, щоб діти могли вільно пересуватися, не знали обстрілів і катувань, і щоб були щасливі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/