«Страшно дізнаватись, що руйнують будинки, що гинуть знайомі»

До війни ми мешкали в селі Георгіївці Покровського району Донецької області. Мені 51 рік. Ми ж із 2014 року, по суті, на передовій були, ще з часів АТО. А 24 лютого спочатку не повірили. Тоді вже ввімкнули телевізор, зайшли в Інтернет. 

Це було десь о шостій ранку. Почали в Мар’їнці розриватися снаряди, щось страшне коїлося. Потім у нас був шок. Зараз про це згадую – і волосся стає дибки.

Найважче -  коли син зазнав поранення. І коли знайомі чи побратими сина гинули. А ще – постійні обстріли шокували. Те, що сиділи без світла – Бог із ним, це можна пережити. А коли дізнаєшся, що руйнуються будинки, що гинуть знайомі, а інші поранені – це страшно. 

Тітка – рідна сестра моєї мами – залишилася в Пологах. Коли вони опинилися в окупації, то з ними не було жодного зв’язку. Вони з дядьком уже немолоді. Я переживала, як вони сидять там – без води, без ліків. Досі ніхто нічого не знає про їхню долю: чи живі вони, чи ні. Телефон перестав відповідати ще в перші дні. Я писала в різні групи – думала, що хтось із сусідів щось знає чи зможе проїхатися туди. Але вже майже півтора року про них нічого не відомо. 

Я зараз у Полтавській області, в Лубнах. Вивозила багатодітну сім’ю в це містечко, і воно мені сподобалося. Сусіди в мене взагалі - чудові люди. Я тут мешкаю вже понад рік, і таке враження, що це і є мій дім. На моєму шляху траплялись деякі місцеві, що негативно ставилися, але їх одиниці. А так – усі дуже приємні люди. Місто мені дуже подобається. Куди потрібно, можна дістатися пішки. 

Наразі я нічого не загадую. Хочу, щоб у мене народилося здорове онуча. Син одружився, невістка вагітна. Хочу, щоб син одужав і нарешті війна закінчилася. Хто не побував у нашій шкурі, тому легко про це говорити.