«Страшні пережиті події: бомбардування, загибель знайомого, окупація Лисичанська»

24 лютого я була у своєму рідному Лисичанську. О п'ятій годині ранку мені зателефонувала знайома і повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення. Її слова: «Юля, почалося! Бомблять Київ, бомблять Одесу, бомблять Харків».

Дуже хвилювалась, на той час у Києві був мій син, він навчався в університеті. Почала йому телефонувати, але він не виходив на зв'язок.

Приїхав наш директор і наказав роздати всім трудові книжки. Через годину повернулась додому. Взяла документи, невелику валізу і свою стареньку кішку. І разом з сусідкою почали свій шлях евакуації. Так я опинилася в Хмельницькому.

Перші труднощі - це був пошук житла. Одні не хотіли брати мене з сусідкою на квартиру через те, що ми з Луганщини. Інші, тому що в мене кішка. А треті - підіймали дуже велику ціну на оренду житла.

Проблеми були з житлом та грошима. У квітні я пішла працювати продавчинею в супермаркет у Хмельницькому. Хоча до війни працювала менеджером з якості. Мій чоловік з 1 березня минулого року на фронті. Постійна тривога за нього, особливо коли немає з ним зв'язку. Наприкінці травня минулого року чоловік не виходив на зв'язок. Я пішла до церкви в Хмельницькому. Стояла біля входу і плакала. Святий отець підійшов до мене, почав розпитувати мене, що в мене за сум. Я почала йому розповідати. Після того як я вийшла з церкви, подзвонив чоловік.

 Я почала частіше відвідувати храм. І коли на початку липня переїжджала до Києва, де знайшла роботу за фахом, зайшла до церкви. До мене вийшла дружина священика привітатись. Я сказала, що їду в столицю і зайшла попрощатися. Вона принесла мені пакет з печивом, цукерками і напоями в дорогу. Я дуже вдячна їй за розуміння та підтримку.

Я забрала з дому нагороди чоловіка, але останню забула. Їх він отримав, перебуваючи на війні з 2014 по 2016 рік. Жалкую за сімейними світлинами, вони залишилися в Лисичанську.