Двадцять четверте лютого залишило слід в житті кожного громадянина України і я не виняток. Пам’ятаю перші хвилини, коли мене збудила мама, приблизно о сьомій ранку, повідомивши про обстріл Франківського аеропорту. Звісно, незрозумілість ситуації була максимальною, та попри все, я старався прийняти події тверезо. Одразу ж зайнявся продумуванням можливих маршрутів евакуації та складання загального плану: де і як запастися всім необхідним, скільки потрібно провіанту, можливі ризики і основне – як захистити свою молодшу сестричку.
У нас в західній частині країни все було відносно спокійно, якщо поруч зі словом «війна» взагалі можна використовувати слово «спокійно» й основне на чому була сконцентрована моя увага, це хоча б мінімальна допомога потерпілим, як от благодійність.
Обробивши понад тисячу історій, можу сказати – у кожного своя індивідуальна біда. Хтось залишився без житла, хтось без кінцівки, а хтось і без близької людини, і все це через російського агресора. Дуже часто трапляються розповіді, коли хтось із родичів застряг в окупації і з ним більше немає зв’язку. Стільки скалічених, зруйнованих, зґвалтованих життів, які після прослуховування не забудеш, бо вони заслужили жити у нашій пам’яті.
Особливо запам’яталось декілька аудіоісторій. Одну з них розказувала жінка, яка знаходилась у Бахмуті. Вона розказувала, як собаки розносили трупи людей, які лежали прямо на вулиці. Її маму вбило під час обстрілу. І це – тільки поверхневий опис розповіді. Якщо вдаватися в деталі, то розповідь стає все трагічнішою і трагічнішою, особливо, коли жінка розказує про виживання зустрічного чоловіка.
Друга історія, яка сильно засіла в моїй пам’яті, це історія із Краматорську. Той самий злощасний приліт по вокзалу. Мама-очевидець розповідала, як її донька просто відійшла на декілька метрів глянути розклад потягів, і потім – вибух. Матір залишилась живою, у пилі, вогні та уламках бігала в пошуках своєї доньки, але побачила тільки волонтерку, яка сповістила про її загибель.
Одного разу до нас потрапила історія, яка сильно профігурувала на телебаченні. Історія, коли у Дніпрі, через приліт, заживо згоріла вагітна жінка. Розповідачем виступала мама її чоловіка. І почувши всю цю біль не тільки по новинах, а з перших вуст, від близької людини померлої – важко не вийти на емоції.
Багато чого можна ще виділити – розповіді про розлуку, про нестачу води, їжі, тепла, – але саме ці аудіоісторії залишили великий слід у пам’яті.
За час роботи в Музеї «Голоси Мирних» мені дуже запам’яталась фраза бабусі із Костянтинівки, яка сказала: «Ми ще не люди, якщо піднімаємо зброю на когось, ми поки тварини». І справді, допоки одна держава може озброєно напасти на іншу, вбивати і калічити мирних, важко назватися людьми.
Особисто знаю декількох іноземців, які досить скептично ставилися до війни в Україні й вважали, що «все не так страшно, як ви нам розказуєте». Як тільки порадив їм послухати історії із перших вуст на порталі нашого Музею, – буквально на наступний день вони написали мені: «Куди можна перевести кошти на допомогу?». І справді, важко стояти осторонь, коли слухаєш, як хтось згорів заживо.
Головне у роботі аудіомонтажером – завжди зберігати свій емоційний стан, як би це не було важко моментами. Попри весь шок від історій, мотивує факт саме того, який я внесок роблю своєю працею, із надією, що люди не залишаться осторонь, почувши розповідь потерпілого героя.
Дуже щасливий, що долучений до Музею «Голоси Мирних», тому що він відкрив мені очі на всю жорстокість країни-агресора, а також на те, що пережили деякі громадяни. Кожне оброблене аудіо – це маленька власна перемога, можливість донести до всіх ту біль, про яку розказував розповідач, щоб кожен зміг задуматись і поспівчувати.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.