«Намагаємося зберігати спокій»

У сім’ї Антипових вісім дітей, усе життя проживають у Слов’янську. На початку військового конфлікту в рідному місті молодшій доньці було чотири роки, старшому виповнилося сім років. Дорослі намагалися оберігати дітей, не лякати, хоча самі боялися. Жінка зі сльозами згадує, як доводилося ділити буханку хліба на всіх, тому що хлібозавод був зруйнований, а десь купити хліб було неможливо...

Я народилася і все життя прожила у Слов’янську. У мене одна дочка, одну дитину ми всиновили, у нас шестеро прийомних дітей. Дочка вже доросла, живе в цьому місті, але окремо.

Війна для мене – це жах. Що ще, крім жаху? Кому подобається постійно боятися й не жити, а існувати? Нікому не подобається.

До війни жили нормальним, гарним життям, ми з чоловіком працювали. Коли брали дітей до нас, була і машина, і будинок – абсолютно все. Матеріальне забезпечення нашої сім’ї у різних службах було найкращим у місті. Але після початку війни, звичайно, бізнес зійшов нанівець.

Спочатку воєнні дії були в місті, але десь далеко. А потім мені потрібно було виїхати на весілля у квітні, і були такі обшуки... Ми їхали через Миколаївку, тому що могли нас не випустити. Загалом, божевільня. Я на все дивилася, як на якесь божевілля, чесно кажучи. І ні про яку війну навіть і не думали, у голові не вкладалося, що нас можуть бомбити.

Я чекала, коли все закінчиться, дивилася як на марення сивої кобили, поки нас перевіряли в маршрутці з якимись палицями. Дивилися під сидіння, не знаю, що вони там шукали. Свідомість не хотіла це сприймати. Я думала, що взагалі відбувається?

Мені багато разів пропонували виїхати, але я боялася, тому що маленькі діти, я не можу їх ніде залишити. Я до них прив’язана. Якщо комусь потрібна медична допомога, то інших немає з ким залишити, усі маленькі ще були. Наймолодшій чотири рочки, найстаршому на той час сім років. Серед них не було жодного підлітка, який в разі чого міг би доглянути за молодшими.

Нам пропонували виїхати у Святогірськ, потім кудись у Запоріжжя, але я боялася. Ми люди дорослі й розуміли, що нам не буде куди повернутися, якщо тут усе розкрадуть.

У нас під Карачуном знаходиться дача. Ми потрапили там під обстріл. Поїхали дітям за полуницею на велосипеді, тому що дорогу завалили, а на машині не можна було проїхати. Дітей тоді залишили на сусідів, це наші куми, жили недалеко. Але після того, як там посипалися осколки, ми кинули дачу і більше не приїжджали, там уже все заросло, але їхати туди ризиковано.

Ми живемо поруч із ринком. Я бігала вранці за покупками, купувала дітям шматок м’яса й варила бульйон. Ми з чоловіком постили, саме був Петрівський піст. Тоді було важко. У нас така криниця, із якої вузьким відерцем можна дістати 4-5 літрів води. У дворі маленька криниця, у будинок ідуть труби, тому ми діставали воду акуратно, щоб їх не пробити.

Удень із погреба діставали одяг, щоб він висихав, а ввечері все заносили назад. У нас маленький льох, там не ляжеш, можна було тільки сісти. Увечері все заносили, укладали дітей, і чоловік слухав: якщо стріляли в наш район, ми ховалися. Він тоді нам говорив – ми забирали дітей і перечікували. Але не доводилося сидіти в підвалі цілодобово. Бувало по кілька годин.

Одного разу, звичайно, нас накрило. Це було в ранковий час на другий день після Трійці. Тоді постраждав наш будинок. Від вибухової хвилі вирвало теплицю, трохи побило шифер. Дітей тоді не потрібно було просити молитися...

Розраджували, що все це далеко і Господь нас ніколи не залишить, усе в такому ж дусі. Я думала, що, напевно, ніхто нічого особливо не розумів, адже всі були маленькі. Але, коли через рік ми були на дачі, раптом там почали стріляти...

Хотіла, щоб нас уже накрило, тому що щоночі недосип, усе накопичується... У черговий раз, коли гуркоче, думаєш: «Якщо судилося, щоб накрило разом всіх, і вже, як то кажуть, лягли б [і все]». Була така думка, але потім я каялася. Це ж гріх так думати. Це фактично самогубство.

У мене ніколи рука не піднялася б, тому що відповідальна за моїх дітей. Вони, по суті, нікому не потрібні. Коли вони засмучують мене, я лякаю: «Якщо заберуть в установу, ви там навіть не будете знати, коли у вас день народження. Вас не поставлять до відома ні про що. А ми вам кожен день усе розповідаємо, показуємо, а там ви нікому не потрібні».

А потім сусіди змогли віддати стару газову грубку з духовкою.

Ми басейн дітям надували, пісок у дворі. У нас один сам навчився читати. Ми показували йому букви, але якось справ багато, і було не до навчання. І раптом Саша сам навчився читати. Він питав у старших, яка це буква, яка це, які ми з ним проходили. Він єдиний із дітей, хто сам навчився читати. Раптом ми почули, як Саша читає казку. Я думала, по пам’яті, а він читав сам по складах.

Тут не бомблять, тому що знають, що знаходяться діти. У нас свій будинок, не квартира. Я заходила до сусідки, у неї розбомбило веранду, була вибухова хвиля. Ми бачили троянди та яблуні без єдиного листочка. Це було від вибухової хвилі.

Нас захистив паркан і теплиця, тому що вона вища. Від вибухової хвилі вирвався полікарбонат. Осколок залишив у паркані дірку, пройшов через наш двір і влучив у сусідський паркан, відсік гілку на абрикосі.

У неї пральна машина «Рига» була вся побита, як решето. Веранда повністю зруйнована. Коли почали бомбити, сусідка була у дворі. У літньому душі відірвало двері та звалило на неї. Вона стояла та тремтіла, слава Богу, що сама залишилася жива й неушкоджена, жодного осколка, жодного поранення.

У нас ніхто не боїться автоматів. Дочка приїжджала у вересні. Десь застрочив автомат, а вона злякалася: «Мамо, ти чуєш, стріляють?!» Я кажу: «Доця, це ж далеко. Лягай спати». Вона приїхала провідати нас на кілька днів, але в неї була паніка.

Коли ми збирали полуницю, там стріляли. Чоловік казав, що з гранатомета, він розрізняє. Я розрізняю ледь, що летить, а він служив в армії і знає, де міна, а де снаряд. Там стріляли, і був досить гучний постріл, діти аж пригнулись. Тоді я зрозуміла, що вони дуже хвилюються й бояться війни.

Але ми намагалися цю тему взагалі ніяк не драматизувати й не обговорювати, тому що діти і так багато пережили у своєму житті. Навіщо ще й це? Звичайно, вони самі розуміли, що все не так просто, боялися. У місто намагалися не виходити.

Рятувало те, що в нас є свій двір і вода. Але найпроблемніше було те, що в мене не електрична духовка, а плита газова. Хліба не було, а в мене не було якихось коржиків або чогось, щоб спекти. І навіть рецепта в голові не було, до цього я робила тільки пиріжки або щось солодке.

Були часи, коли розбомбили хлібозавод і давали по буханці хліба. Нам сказали, що в Дружківці, на Артема роздають хліб. Чоловік швидко сів на велосипед і поїхав. Давали одну буханку на всю сім’ю.

Тоді хтось у черзі сказав, що це дійсно так, і ці люди наздогнали чоловіка й дали йому цукор, пам’ятаю, що навіть була палка ковбаси й кілька буханок хліба. Чоловік приїхав у сльозах...

Найактуальнішою проблемою тоді був хліб. А так ми все заздалегідь купуємо, і консервація різна є завжди. Зараз я вже можу хліб спекти на сковорідці.

Ми отримували гуманітарну допомогу. Нам давали борошно, порошок, дитяче харчування, ліки. А коли були воєнні дії, то один раз на квартал усім, хто тут перебував, видавали пряники, крупи, цукор і борошно. Допомогу розподіляли на кожного члена сім’ї.

Ми сподіваємося тільки на Бога. Буквально тиждень тому серед ночі чули чотири постріли. З такими звуками себе не відчуваєш у безпеці. Звичайно, це не так, як раніше чули автомати, але постійні нічні постріли надовго. То автоматні черги були, то кулемет.

Ми завжди відкриваємо вікна для провітрювання, навіть взимку. Поки спали з відкритими вікнами, весь час чули, як стріляють. Намагаємося зберігати спокій у нашому домі, щоб виховувати дітей. У них зараз і так важкий підлітковий період.

Я чоловікові кажу: «Найголовніше – заповіді Божі, мир у родині. А діти виростуть і самі розберуться, що їм треба. Нехай у нас буде мир, щоб ми не сварилися й не перегризли одне одного».