«Спрацьовує лише самозахист – хутчіш йти у бомбосховище, як нас вчили»

Наумець Світлана, учениця Комунального закладу "Березівський міський центр дитячої та юнацької творчості" , гурток "Літературна творчість"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черненко Тетяна Дмитрівна

Війна. Моя історія

«Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають батьківщину»

Гі Де Мопассан

Чи можливо розповісти про мою історію «війна», помістивши на двох сторінках білого аркушу паперу всю біль, переживання та внутрішній жах, що вирують у душі дитини-підлітка? Мабуть, ні. Війна - слово складається з п’яти букв, а скільки ж горя, сльоз, трагедій та болю в нім! У кожній маленькій букві – скалічене життя, зруйнована доля, плач матерів і дітей, смерть рідних та близьких. І ця пикуча біль залишиться у кожному назавжди – сивиною, зморшками, самотністю, жалобним чорним вбранням, фізичним та душевним каліцтвом, мовчанням від страждань.

Моє життя, як і життя всього українського народу, в одну мить зламалося, тріснуло, розділилося навпіл, мов та стара глиняна таріль з українським орнаментом «вишиванка» з красенями-півнями посеред кольорових мальв, розмальована прабабусею, що мирно лежала у шафі в гостинній нашого будиночка.

Читати літературний твір або ж слухати теленовини про війну - це одне, а ось почути з вуст рідних та дізнатися про це самій, то вже інші почуття. Стан, що знерухомлює тіло, заважає спокійно дихати, мислити, говорити, поглинає відразу. Мої вуха уважно хапають кожне сказане слово, промовлене батьками. Підсвідомість не бажає сприймати біду, що трапилася з рідною країною.

«А як же ми з матусею, сестричкою та бабусею без татуся?». «А раптом з татом щось трапиться погане?». «Що ж далі і як бути?». Перші тривожні думки промайнули швидко, розчинилися від заспокійливих слів матусі: про майбутнє моє та сестрички, бабусі; про те, що буде з рідними та друзями, сусідами, містом (народом та країною) далі.

Вже пройшов рік жахливої війни, яка триває й досі. Сказати, що біль та тривога зникли, не можу. Кожного разу, коли чути гучне завивання сирени, моя душа завмирає, а на очі набігають сльози. Починає тремтіти тіло і думки на декілька секунд просто розчиняються у цьому істеричному звучанні попередження про небезпеку.

Найкращі моменти для мене, це коли тато телефонує з передової. Чути його голос та усвідомлювати, що він живий і з ним все добре – ось найцінніші хвилини щастя, що замінюють мені бажаний подарунок. Думками я завжди з ним поруч.

А любий наш татусь, якого ми чекаємо із нетерпінням з Перемогою, виконує свій обов’язок – захищає від ворога неньку-Україну!