"Сподіваюся, що зовсім скоро настане мир"

Єпішева Вероніка, учениця спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №5 м. Маріуполь

Війна – це одне з найстрашніших явищ, які можуть трапитися в нашому житті. На жаль, нам довелося це пережити. Коли почалася війна, мені було лише сім рочків, і я ще не розуміла, що з того самого дня життя тисяч людей, які жили на Сході України, змінилося на «до» та «після». Але зараз, згадуючи цей день, відчуваю мурашки на шкірі.

Двадцять четвертого січня дві тисячі п’ятнадцятого року ми були з мамою в гостях у бабусі. Уранці ненька дивилася новини ТСН по телевізору. Я бачила жах у її очах, але не могла зрозуміти – чому? Потім вона телефонувала моєму вітчиму, який у той самий час був на передовій. Він військовий (я дуже пишаюся Володимиром Валерійовичем та вважаю, що він справжній громадянин України, який захищає нашу Батьківщину ціною власного життя), тому знав, що слід робити. Вітчим наказав нам їхати до його матері, яка проживала в Бердянську, подалі від небезпечної зони. На той момент я вже не перший раз була в гостях у бабусі Каті, але не могла й подумати, що наше перебування там затягнеться надовго. Наступного дня ми зібрали наші речі та поїхали до Бердянська з нашими знайомими.

У Бердянську мені довелося перейти до нової школи, хоча я дуже не хотіла цього й боялася, як сприймуть мене нові однокласники. Але коли познайомилася з ними, виявилося, що більшість із них раніше жили в Донецьку, Луганську та інших місцях, де проходили бойові дії на той момент. У Бердянській школі я навчалася до наступного листопада дві тисячі п’ятнадцятого року. Завдяки моїм батькам за весь той час я майже не чула нічого про бойові дії, а лише знала, що вони є. Я вдячна їм за це, бо вважаю, що війна – це зовсім не та річ, про яку має думати дитина.

Наступної осені я повернулася до Маріуполя, але не додому – у нашій старій квартирі вибило вікна, а школа, у якій я навчалася в першому класі та вже встигла полюбити її, була частково зруйнована та непридатна до навчання учнів. Мені довелося жити в бабусі та знову перейти до нової школи. Там мені пощастило знайти перших справжніх друзів. До старої школи я повернулася в п’ятому класі, коли про війну нагадували лише наші спогади, ями від снарядів на подвір’ї нашої школи та все такі ж страшні незрозумілі постріли.

Війна вплинула на моє життя та сприйняття цього світу, цього всього я не побажаю відчути навіть ворогу. Я сподіваюся, що зовсім скоро настане мир у всьому світі, а країни зрозуміють, що війни не приводять ні до чого, окрім обездолених життів їхніх громадян. Та більш за все я мрію про припинення бойових дій на Сході, Країни Росії та України колись знайдуть спільну мову й ми всі будемо чекати цього з нетерпінням.