«Спитали, чого ми блимали фарами, - нас мали б за це розстріляти»

Виїжджаючи з Маріуполя, родина з маленькою дитиною ледве не загинула через підступність окупантів

Ми з Маріуполя. Наразі ми проживаємо в місті Трускавці - тут у родичів квартира. Поки вони живуть за містом, ми тут мешкаємо. 

Ми зі Східного мікрорайону. Розуміли, що там буде найгірше, тому одразу приїхали до куми на Ілліча. Її квартира на першому поверсі. Басусю з села забрали. А потім уже там усе було заблоковано. 

Не було зв'язку жодного. Чоловік зайшов до свого друга, і його діти сказали, що десь зуміли піймати зв'язок. Ми побігли туди. Додзвонилися рідним. Нам сказали, що колона дійшла до Запоріжжя. Ми не могли повірити, бо не було ні режиму тиші, ні Червоного Хреста. Як люди виїхали? З ними все добре, чи ні? Бо наші військові казали, що краще поки не їхати, бо можуть розстріляти. І тут ми почули, що колона дійшла! А наступного дня знову збиралася колона, і ми поїхали. 

Спочатку ми їхали й молилися, бо продовжували бомбити. Але нам пощастило, ми проскочили, поряд нічого не бабахнуло. Колона повільно дуже рухалася. 

Нас зупинили російські військові, грубо розмовляли з нами. Сказали проїхати далі й блимати фарами, а на мосту нас зустрінуть. А там нас спитали, чого ми блимали фарами, і сказали, що нас мали б за це розстріляти. Тут стояли «ДНРівці», вони більш привітні були. 

Побачили, що ми з дитиною. Зібрали ще декілька машин, де були діти, і сказали, що допоможуть нам десь переночувати, бо вже комендантська година. Супроводили нас до чоловічого монастиря в Токмаку. Нас зустріли. Там було освітлення, опалення і багато людей із дітьми. Нас нагодували. Ми переночували в монастирі, а зранку поїхали далі. 

Було важко, їхали повільно, бо місцями було заміновано, але добралися. Коли під'їхали ближче до Запоріжжя, коли побачили своїх хлопців, почули рідну мову, то було таке полегшення! 

Так ми й добралися до Запоріжжя. Звідти вирішили їхати до Трускавця. 19 березня вже були тут, і досі в Трускавці перебуваємо. Є зв'язок нетривалий із рідними, з бабусею. Вони залишились у Маріуполі. до нас можуть додзвонитися раз на місяць, поговорити кілька хвилин. 

Я не знаю, скільки років повинно пройти, щоб це пережити. Дуже відволікає дитина. Вона ще була маленька і не розуміла того, що відбувається. Намагалися при дитині страху не показувати. Зараз вся увага сконцентрована на ній, і це відволікає. Вона росте, і це так чудово! 

Ми з дитиною граємося на майданчиках. Я спілкуюся зі знайомими, які з різних міст тут зібралися. Хороших людей зустріли. Ми коли були в Маріуполі, то думали, що про нас забули. А коли приїхали сюди, то зрозуміли, що всі думали, як нам допомогти. Нам стільки гуманітарки дають! Це нас так приємно вразило! Бо ми ж у Маріуполі нічого не знали, зв’язку не було. А нас потім усі запрошували до себе, давали житло, годували, поїли.

Зараз намагаємося менше слухати і дивитися новини. Життя триває, але це ще відкрита рана. Чекаємо на перемогу, віримо в неї. Розуміємо, що буде важко далі жити, але головне зараз – щоб закінчилася війна, щоб перестали гинути наші хлопчики, наші захисники. Багато з ким хочеться  зустрітися. 

Хочеться додому, у рідне місто. Страшно дивитися на те, що росіяни зробили з нашим Маріуполем, але додому тягне.