«Дивлюся – стирчить ракета «Граду» за півметра від будинку. Чудо, що вона не вибухнула»

Несподівано о 9 годині вечора почався обстріл селища. Думали, постріли, нічого страшного не буде, потім виявилося, що війна підходила ближче і ближче.

А перед цим почали стріляти – не стало світла. Потім, коли стрілянина закінчилася, ми мерщій до матері, там у неї підвал. Думали, у підвал підемо швидше, поки не почали стріляти. Уже сутеніло, я з ліхтариком. Мені кричали: «Вимкни світло! Будуть стріляти! Побачать світло й будуть стріляти!» Ми побігли до матері, похапцем треба було швиденько відкрити двері. Я знав, що там гачок, потрібно руку простягнути й відкрити. Але я забарився, забув у такій суєті. Мені довелося перелазити через паркан, а він високий, психував, що не міг нічого зробити. Я якось переліз через сусідський паркан, відкрив кватирку, але матері не виявилося, вона була вже в підвалі.

Мрію, щоб швидше закінчилася ця війна, настав мир. На тому боці багато родичів залишилося, і в інших так само, як у мене.

Через війну змінилося ставлення до життя. Досі прислухаюся, чи не стріляють, чи не брати речі й тікати кудись. Ось це змінилося. З’явився цей постсиндром, або воєнний стрес. Важко. У мене дитина перелякалася, коли стріляли. Але це пізніше було, коли прилетіло на сусідні вулиці о третій годині ночі, і вона перелякалася, досі... Не знаю, що й робити. Вона кричить ночами постійно, сорочку мені [тоді] розірвала (вона зі мною спала саме), так перелякалася. Що мені зараз із нею робити? Як її відновити після цієї війни?