«Слава Богу, що ми всі живі»

Спочатку взагалі все було дуже страшно. Зараз все трохи з пам’яті стирається. Навіть приїжджали психологи, щоб з нами працювати.

З того, що запам’яталося найбільше, було те, коли ми садили город і поруч була мала дитина, вона вже добре розмовляла. Але після того, як недалеко ліг снаряд, вона взагалі перестала говорити. Десь через піврочку вона тільки почала говорити короткі слова. Вона брала маленьку гілочку і трата-та-та-та-та-та, більше не казала нічого.

Пригадую, як шостого січня на свята носили вечерю до хрещених батьків, а сьомого десь о п’ятій ранку був обстріл нашого селища. Тоді дуже багато повлітало в будинки людям. Це дуже важко згадувати, у мене аж сльози в очах...

Зараз все добре, ми тут всі. Раніше якось не задумувалися, що буде завтра. Жили собі, накопичували, якість гроші були. Слава Богу, що ми всі живі, а завтра буде новий день.

Оскільки я мати-одиначка, то зі старшою дочкою отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Рината Ахметова. Йому велика подяка. Ми не отримували зарплату і дуже добре, що була та допомога. Ті крупи, олія нас всіх дуже спасали. Тоді ж не працювали ні магазини, ні хліба не привозили. Важко згадувати. Тоді було багато допомоги, всі молодці, що зібралися. Були й волонтери, приїжджали та допомагали чим могли. Завдяки цьому ми й вижили.

Через цей конфлікт загубився зв’язок з багатьма родичами. Мріємо, щоб це скінчилося і нарешті наступив мир.