«Скільки вже людей вбили, а вони ще більше лізуть»

У мене невелика сім’я: моя донька, онук і брат. Брату 82 роки: він народився у війну, в 1941 році. Народився у війну, і захватив ще одну війну. Наразі живемо з братом удвох у Слов’янську. Мені 71 рік.

На початку війни я виписалась із лікарні, а тут - така «радість»: почалась війна. Я працювала до 70 років. Думала, що випишусь із лікарні, прийду додому і заживу, як людина. А тут - на тобі. Я відразу зрозуміла, що це надовго, не на один день. Довго ми до цього йшли. 

Тяжкенько було, але в брата пенсія: він інвалід без руки - ми за рахунок його пенсії та моєї потихеньку виходили з цієї ситуації.

Дивлюсь і слухаю по радіо, скільки вже людей вбили, а вони ще більше лізуть. Вони просто не люди. 

Хлопчики у нас на кладовищі похоронені по 19-20 років, красивенькі такі. Їм би жити та дітей робити на цьому світі, а вони лежить там.

В нас така земля, такі простори, багатство таке! Нам би жити, як нормальні люди. Дивлячись на сьогоднішніх молодих людей, таке відчуття, що вони нічим не живуть.