«Сиділи під обстрілами, під «Градами» з сестрою і п'ятирічною дитиною»

Дві жінки з хворою малою дитиною ледве вирвались з-під обстрілів Маріуполя, але на блокпості ДНРівці відібрали у них машину. Добре, що далі їм зустрічались чуйні небайдужі люди

Жили ми в Маріуполі, усе було добре, а потім почалася повномасштабна війна. Я живу на лівому березі міста. Поїхала до сестри, вона - біля порту. Слава Богу, виїхала з лівого берега.

Сиділи під обстрілами, під «Градами»: я, моя сестра і п'ятирічна дитина. Не було їжі, води. Ми виходили шукати воду під обстрілами. Потім обстріляли наш дім, вибиті були вікна. Стало дуже холодно. Ми в куртках, шапках сиділи.

Виживали. Тоді мій чоловік-прикордонник був у Волновасі. Я не знала, що з ним, а він не знав, що з нами. Було дуже важко. 16 березня моєї сестри батько нас вивіз у Мелекіне.

Ми дивом виїхали під обстрілами до якогось знайомого. Це була найхолодніша ніч у моєму житті. Мала моя захворіла, у неї температура 39 трималася десь п'ять днів, дитина вже була як зомбі.

Там був зв'язок. Я подзвонила чоловіку. Слава Богу, він був живий, усе було добре. Ми плакали з ним разом…

Нам хотілося виїхати на Львівщину, але в нас не вистачало пального. Змогли доїхати тільки до Юр'ївки. Там були такі черги! Я побачила знайомих, вони взяли нас із собою в Бердянськ. І на першому блокпості у Мангуші орки забрали в нас машину.

З нами були діти. Моя ще й хвора. Ми залишилися просто в полі. Я ходила до їхнього головного, просила віддати машину, щоб доїхати до Бердянська, казала, що ми її там віддамо. І він мені відповів: «Мы восемь лет терпели, теперь ваша очередь. Так вам и надо».

Нас інші люди взяли з собою. Вони з Харкова їхали в Маріуполь, шукали сестру, і нас у Бердянськ вивезли. Там шукали пальне три дні, а потім їхали до Запоріжжя одинадцять годин. Біля кожного села була купа блокпостів, постійно перевіряли документи, телефони, перевертали речі, питали, чому ми виїжджаємо.

Ми зупинилися в Запоріжжі в центрі для переселенців, у садочку. А вранці сіли на потяг та приїхали у Львів. І там на залізничному вокзалі зустріли дуже гарних людей, волонтерів із Канади. Чоловік хотів, щоб ми виїхали з країни, а я не погоджувалася. Але ці волонтери нам допомогли дуже. Ми з ними спочатку вибралися в Польщу, через три дні переїхали в Прагу, жили там. Ці волонтери за нас усе оплачували, нас годували. Ми там жили до липня. А потім мені подзвонив чоловік і сказав, що в нього ротація у Львів. Ми приїхали в це місто, орендуємо квартиру, ходимо в центр ЯМаріуполь. Дякуємо організаторам за таку поміч. Дякую і Фонду Ріната Ахметова.

Мені відразу було дуже важко. Чоловік побув у Львові з липня по вересень, а потім знову поїхав. І в мене була страшенна депресія! Я не вставала з ліжка, було важко, постійно крутилися думки, що немає будинку, що чоловік поїхав. Коли він був поряд, було легше. А потім я якось сама себе налаштувала, що все буде добре. Ми з дитиною ходили гуляти, приїжджали в центр ЯМаріуполь», там спілкувалися з людьми, і трохи легше стало. Але все одно ми вже не будемо такими, як раніше. Ніколи. Життєві цінності змінилися. Те, що раніше було важливим, тепер уже – ні.

Раніше я дуже сумувала за Маріуполем. А зараз думаю: там стільки руйнувань, убивств, крові, сліз! І коли про це думаю, стає дуже сумно. Мені все одно, де ми будемо жити, аби тільки мирно, спокійно й тихо – у своїй країні. І щоб чоловік та дитина були зі мною.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/