«Шокувало, що наше село заполонили військові»

На початку війни Олександр перебував у хворої мами в селі і якийсь час залишався разом із нею в окупації. Виїхали, як тільки мамі полегшало 

Я був у мами в селі Успенівка Гуляйпільського району. Перший день був звичайний - я навіть не знав, що війна почалася. Я мав їхати на день народження до внука у Бердянськ, але дочка зателефонувала і сказала, щоб я не їхав, тому що там вже росіяни. 

Спершу зникло світло, вода, газ, опалення – загалом такі побутові проблеми були, а потім - прильоти, міни, і так далі. Перші прильоти, звичайно, шокували. А ще – те, що у нас було повне село військових.

В мами діабет, і ще перед війною ми якось все закупили – з ліків все було, в принципі. У мене була машина, так що проблем дуже не було: ми їздили в Гуляйполе, там все працювало.

Можна було і відразу виїжджати, але мама прихворіла, і ми чекали. Вона дуже погано себе почувала, а коли їй стало краще, ми виїхали. Страшно, звісно, було. Мама була в критичному стані: вона не розуміла, що  і як, тому я відразу відвіз її в лікарню.

Сім’я моя виїхала. Діти і внук виїхали - ми в Запоріжжі зустрічалися, а потім, коли почалися обстріли в Запоріжжі, вони виїхали до Польщі.

Роботи у мене немає. Я віруюча людина. Мені допомагає церква, молитви, в такому плані. 

Я не дивлюся телевізор, і не можу сказати, коли буде кінець війни. Я не хочу забивати голову якимись думками. Мені хотілося, щоб швидше. Все - в руках Господа. Якщо Бог послав нам цю війну, то навіщось вона потрібна була для нас: можливо, для того, щоб ми об’єдналися. 

Ми всі під сильною рукою Бога, так що все буде добре.