Історії, які ви нам довірили
Я жила і живу в Дружківці, нікуди не виїжджала. Мені 52 роки, зараз без роботи. Загубилася трудова книжка десь у Сіверську. Маю трьох дітей дорослих. Наймолодша донька вчиться в 11 класі. Всі діти мої наразі живуть на заході країни.
Я не вірила, що війна почалася. У нас в місті тихо було, спочатку не дійшло. А потім дуже боляче було. Шокувало, коли обстрілювали, і до нас прилітало.
Був період минулого року, коли до листопада не було газу й води. Бо на той час добивали до Слов’янська, а звідти нам поступала вода і газ. То тоді були важкі часи.
На початку повномасштабної війни ми дітей відправили з міста, бо дуже хвилювалися за їх життя. А ми з чоловіком залишилися тут, бо мали на руках стареньких батьків. Діти поїхали, хто куди. Дівчата взагалі в церкві жили.
Я вірую в Бога, я знаю, що моє життя в його руках, і в мене стресу не було як такого.
Мрію про майбутнє в своїй країні: тихій, мирній, вільній. Але то - мрія, бо то ще, мабуть, не скоро буде.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
