«Щодня в наше рідне місто продовжують прилітати ракети»

Ми родина з Харкова. Маємо двоє діток, 2 і 8 років, хлопчики. Наразі перебуваємо у Хмельницькому. Повернутись додому не можемо, адже майже щодня в наше рідне місто продовжують прилітати ракети. Дуже важко жити не вдома, починати все з нуля, постійно чогось не вистачає, так як виїжджали з малою кількістю речей на 7й день війни.

Найшокуюче - це зустріти війну у своєму рідному найулюбленішому місті Харкові о 5 ранку під звуки постійних вибухів. Це був шок, несприйняття, неможливість повірити в те, що це відбувається з нами, що наше чудове спокійне успішне життя руйнується. Страх за дітей, за близьких, страх за їх життя, ніколи не відчували так гостро раніше. Потім було ще багато прильотів, обстрілів з градів і з неба бомб з літаків на нашій північній Салтівці. На 7й день ми зрозуміли, що аби вижити треба поїхати, і вже більше року не бачили нашого рідного дому.

В перші дні війни у мене було запалення легень, а в молодшого сина, якому ще року не було, бронхіт. Неможливо було дістати антибіотики чи зробити інгаляцію, було дуже страшно, що ти не маєш змоги в 21 сторіччі зробити такі звичні для тебе речі.