"Щодня щось дуже страшне відбувалось у нашому рідному місті"

Ольховська Карина, учениця 10-А класу, КЗ «Харківський ліцей №55 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Надточій Ірина Володимирівна

Війна. Моя історія

Ти зайшов у мій дім, і з якого це права?
Це моя територія, моя земля!
Це моя Україна, це моя держава!
Ти загарбник… І серця у тебе нема…
Ти зайшов у мій дім, гість непроханий, ворог!
І брудними черевиками просто по моїй душі…
І брудними руками, що вкрилися плямами крові,
Гарячково обстрілюєш серце моєї землі…!
Та невже не боїшся найвищої кари?
Що настигне, настигне, повір, як наступить твій час,
Замаскований вовче, забутої Богом отари,
Пам’ятай – з нами Бог, а це значить, що небо за нас!!!

(Г. Я. Британ)

Мене зустріла війна вдома - у рідному місті Харкові. Ще звечора я готувалися йти до школи: виконувала домашні завдання, складала рюкзак, але ранок виявився не такий як завжди... Прокинулася я від слів мами: «Доню, прокидайся, почалася війна..." Я спочатку не зрозуміла що коїться. У сусідній кімнаті заплакав п’ятирічний братик. Було чути як метушаться сусіди. Почалися збори…

Бачила, що біля нашого під’їзду та сусідніх теж люди з дітьми сідають в машини і їдуть. Виїхати з міста було вже важко, хоча це було рано-вранці. Паніка, кілометрові затори, люди біля банків, магазинів, аптек, дуже багато автомобілів стояло біля автозаправок. Пальне було в обмеженій кількості. Виїжджаючи з міста, вибухи не припинялися. Усі були в напруженні. Ми поїхали в Полтавську область, хоча і там звуки вибухів були чутно, адже знаходились ми на кордоні з нашою Харківщиною.

Увесь день провела читаючи новини, телефонувала знайомим, рідним, друзям. В чаті з однокласниками була з п’ятої ранку велика переписка, про те, що коїться в Харкові. Дзвонила до своєї подруги, яка залишилася вдома, в місті, разом зі своєю мамою та бабусею вони були під обстрілами. переховувалися в підвалі будинку. Усі хвилювалися за дім, за місто, за країну.

Я дуже хвилювалася, плакала, хотіла додому. У травні батьки зібралися поїхати до Харкова на декілька годин, треба було закрити пошкоджені вікна у квартирі, бо ми жили на Салтівці, а цей район дуже потерпав від обстрілів. Побачене шокувало...Наш квітучий мікрорайон, де було стільки людей і дитячого сміху був безлюдний і побитий. Розбомблена школа, пошкоджені сусідні школи і дитячі садочки, майданчики, вирви від мін, будинки без вікон і з вигорівшими квартирами... Ці нелюди забрали все - життя дорослих і дітей… Люди загинули від поранень на вулицях, на зупинках, в будинках...

Декілька днів виявилися тижнями, місяцями... Ми були в Полтавській області з лютого до серпня місяця. Згодом батьки вирішили переїхати до Полтави. Мені спочатку не сподобалося це місто, воно, чесно кажучи, і зараз мені не подобається, бо дуже-предуже хочеться до рідного Харкова. Мій молодший брат звик, познайомився зі своїми однолітками - хлопчиком з Харкова і дівчинкою з Бахмута, бо вони такі як ми, теж тікали від війни. Я не звикла в цьому місті і звикати не буду, моя домівка в Харкові! Коли вперше вночі почула повітряну тривогу в Полтаві, то дуже злякалася! Але час минув, і я вже звикла, і рідні теж. Не думала, що до цього взагалі можна звикнути.