«Щодня привозили по дві сотні тіл і ховали у братську могилу»

До восьмого квітня 2022 року ми з дружиною жили у Маріуполі. Я працював на станції переливання крові. Цілодобово під обстрілами добував соляру для енергозабезпечення станції. Ми «позичали» її в Донецької обласної лікарні: у них поряд був підбитий бензовоз, тому в нас була така «стежка життя». З каністрами бігали по соляру, щоб станція не зупинилася, бо ж були поранені – і військові, і цивільні.

Не було світла, води, тепла. Якось я добу відчергував, прийшов додому, аж тут обстріл. Прилетіло в четвертий і шостий під’їзди. І в нас під балконом розірвалося, повибивало вікна. Ми з дружиною пішли знову на станцію переливання крові. А наша працівниця Олена Клименко, яка зараз там головний лікар, колаборантка, відправила нас додому, мовляв, мої послуги більше не потрібні. Я відповів, що вдома немає де сховатися. Хотів лишитися в кімнаті, де чергував. А вона сказала: «Твою кімнату вже зайняла я». Вона привезла свою маму, сина, невістку, а нас виперла на вулицю. «Звичайно, – кажу, – коли ми з хлопцями 400 літрів соляри наносили, то я вже не потрібен». Сусіди називали мене Бандерою і погрожували, що здадуть мене.

Так ми з жінкою повернулися додому. Отак вісім діб, поки тривала оборона нашого 17-го мікрорайону, ми під обстрілами у спальній кімнаті й відбули.

У нас був маленький мангальчик, я його на балконі поставив. Дрова з гаража приніс. І ми раз на два дні щось готували, могли гарячого чаю попити.

Коли бої стихли, ми з дружиною восьмого квітня виїхали. Самі, без колони, через Оріхів, Пологи. Проїхали понад 20 блокпостів. Надивилися всього.

Зараз ми тимчасово проживаємо у місті Теофіполь Хмельницької області. Мешкаємо в готелі, тут нам виділили кімнату. Умови хороші. Організація ЯМаріуполь допомагає продуктами, і грошова допомога надходить – українська і закордонна. Фонд Ріната Ахметова також надав нам матеріальну допомогу, коли я повідомив про загибель сина.

Діти й онуки залишилися в Маріуполі. Молодший син мешкає у нашій квартирі, а середній був працівником «Азовсталі», він загинув. Тіло знайшли третього квітня. Та місця поховання, про яке повідомили деенерівські «слідчі», й таблички з номером молодший син не знайшов. Стало відомо, що там привозили по дві сотні тіл щодня і ховали в братську могилу. Від нього довго не було жодної звістки, і ми сподівалися, що він десь у полоні чи в тюрмі. Найстарший син – учасник АТО 2014-2015 років, зараз служить у теробороні.

Віримо у Перемогу й швидше повернення додому. Впевнений, що війна закінчиться цього року. У нас четверо онуків, нам є для кого жити. А всі колаборанти відповідатимуть перед законом. Їх засудять, і вони отримають те, на що заслужили.