«Шкода, що місто руйнують: батьки його будували»

Я з міста Краматорськ, пенсіонер МВС. Жив, працював усе життя. Дружина виїздила з міста, коли почалися обстріли, а я весь час був удома.

24 лютого минулого року о четвертій чи п'ятій ранку почали бомбити місто, понад містом — військові об'єкти там, мабуть. 2014-го року вже потрапляли у війну, й знову потрапили. Дуже погано, хочеться миру, та що робити?

Ми втомилися жити у постійному нервовому напруженні. Вночі спиш — і прокидаєшся. Вдень бояться люди. Через день ракети прилітають. Шкода, що місто руйнується; батьки ж будували його! Багато діточок малих повивозили, дружини знайомих повиїжджали за кордон, на Західну Україну. Хочеться, щоб уже швидше ми перемогли, але дивитись на все це тяжко.

Проте під час війни бачу, що люди почали допомагати одне одному: сусіди — сусідам, хто де, допомагають хворим, літнім людям. Багато людей підгодовують тварин, як от я, наприклад. До війни ми якось відокремлено жили, а зараз стали жити дружно, стали добрішими, суспільство консолідувалося. Напевно, це єдиний позитивний наслідок цієї війни.

Проти стресу допомагають дві речі: спілкування з людьми — хай би й телефоном, — і валер'янка. Як можна виміряти психологічний стан, коли всі навкруги такі ж, як і ти?  Знаєте, страждання людей до миру не наближають. На цей час я розумію, що нам треба перемогти, та й по всьому.

Я не бачу закінчення війни наразі. Коли вже вік за п'ятдесят, то бачиш, що у цьому плані важко. Тому не знаю, як війна закінчиться. Страждання людей до миру не наближають. На цей час я розумію, що нам треба перемогти, та й по всьому. Просто так загасити конфлікт — не допоможе. Треба хіба з неба якесь рішення, щоб зупинилося все.