«Найстрашніше, коли над головою летіли вогні, і ми думали, куди влучить»

До війни жили нормально. Діти й онуки жили в Луганську, а ми – у Макаровому. Тепер дітей два роки не бачу. Яке життя? Живу аби прожити, не дай Бог.

Увесь цей час я нікуди не виїжджала, у підвалі ночувала. Крісла підставили – і так спали. Та й родичів немає, щоб виїхати. Мама й сестри померли, залишилися я та брат. Постійно була тут.

А потім почалося начебто затишшя, але стріляли ще довго, переважно вночі. Бігли ми в підвал, на щастя, обійшлося, що не поранило. Стріляли дуже, страшно було – так і жили.

Зараз уже не стріляють, нормально ніби все, можна спокійно і по вулиці йти, і в магазин. Перші два роки дуже боялися, а зараз нічого. Пенсію отримую, так і живу.

Я б хотіла все забути. Найстрашніше було, коли вогні летіли над головою, і ми думали, куди влучить. Усе небо було в червоних вогнях. Будинок то там загориться, то там. Ховалися в підвали й ночували там. Сусіди бігали один до одного. Було таке, що чоловік був із нами, розмовляв увечері, а вранці пішли, а до нього бомба влучила та вбила його.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Він нам надав велику підтримку, дай Бог йому здоров’я. І крупи були, і рис, і печиво. Це була дуже велика допомога, спасибі всім.

Зараз дітей не бачу. У мене народилися три правнуки, а я їх не бачу й не можу потрапити до Луганська.