«Руйнувалися будівлі, не було світла та води»

Амірзянова Надія, 16 років, загальноосвітня школа I-III ступенів №31, м. Краматорськ

Есе «Один день»

Зараз ХХІ століття, ера розвинених технологій, люди мають все, в них є доступ до усього, їм не потрібно відвойовувати території, ловити мамонтів та гадати, як вижити в цьому світі.

Пройшло вже багато часу з тих пір, коли людина стала комфортно відчувати себе у навколишньому середовищі. Не замислюючись, чого очікувати далі, люди, переганяючи один одного, біжать в своїх справах, думаючи, що в цьому житті немає ніяких проблем, крім того, як не запізнитися на автобус.

Ми живемо в мирному середовищі, і все, що від нас вимагається, – це думати про своє майбутнє і поліпшення свого життя.

Мир… Ще 7 років тому для нас це було буденне поняття. Ніхто навіть уявити не міг, що війна торкнеться наших територій. Зненацька лише одна подія розбила всі мрії в крах.

Війна розпочалась. Кожного дня мій татусь дивився новини. Телевізор тільки і показував мітинги у Києві, що ситуація не покращується. Хоч я і була ще малою дитиною, але було боляче спостерігати, що відбувається з моєю рідною країною та з людьми, які проливають свою кров заради нас.

Так продовжувалося день за днем, допоки це не торкнулося мого міста. Біжучи зі школи додому, ми тільки сподівалися не потрапити під кулі, бо почався обстріл. Багато однокласників роз’їхалися через війну, а я залишилася в рідному місті.

Вийшовши на прогулянку з подругою, ми вжахнулися. Чотири літаки кинули бомби, які вибухнули в повітрі. Через хвилину, налякані, з тремтячими колінами, ми були вдома. Вертольоти та літаки над головою здавалися вже буденною справою. Але це був тільки початок.

Саме влітку 2014 року я зрозуміла насправді, що війна розпочалась. Сирена. Матуся швидко бере всі необхідні речі, мене з молодшими сестричками та до підвалу. Батько взяв лопату на випадок, якщо нас засипле землею.

Я, не розуміючи, що відбувається, намагаюсь хоч якось отримати відповідь на своє питання: «Що трапилося?». Обстріл. Проти мирного населення пустили вогонь. Скільки це буде відбуватися, ніхто не знав. Знали тільки одне – вийшовши зі сховища, можна не вцілити. В моїй голові змішався плач, голосна сирена та звуки стрільби.

Тремтяча від холоду чи від жаху дитина не розуміла, що не так з цим світом, чому це взагалі відбувається? Але ні сльози, ні молитви, ні крик не допомогли змінити ситуацію. Цей жахливий період життя врізався в мою пам’ять назавжди.

Тоді люди зіткнулися з новою реальністю, в яку ніхто не хотів вірити.  Їхнє мислення повністю змінилось, кожний переосмислив цінності у своєму житті. Напевно, тоді люди почали цінувати кожну хвилину, чого не робили раніше.

Вулиці спорожніли, всі намагалися виїхати у безпечну зону, щоб вберегти себе та своїх рідних. Руйнувалися будівлі, не було світла та води. Багато людей втратили своїх батьків, братів, які захищали батьківщину, а хтось, нажаль, сам опинився не в тому місці й не в той час.

Зараз там, де я проживаю, ситуація поліпшилась, але війна вплинула на мене.

Почувши звуки сирени, я кожного разу лякаюсь, що війна ось-ось повернеться, хоч і розумію, що це лише перевірка. Звуки стрільби змушують моє серце битися частіше. Опиняючись на природі, я завжди дивлюсь під ноги, бо мене лякає, що там можуть бути міни.

Як добре бачити чисте синє небо над головою. Бачити щасливі посмішки дорогих мені людей. Не боятись вийти на вулицю, початку обстрілу, не ховатися в бомбосховищах та відчувати себе безпечно. Але, нажаль, ще триває окупація міст і зовсім поруч проходять бойові дії. І я мрію, щоб все це швидше закінчилося та всі ми жили в мирному Донбасі.