"Розриваються далекобійні снаряди. Розпечена на червневому сонці земля тремтить"

Симивол Антон Сергійович, учень 11-А класу Краматорської ЗОШ І-ІІІ ступенів №10 з профільним навчанням Краматорської міської ради

Вчитель, який надихнув на написання есе: Рущинська Алла Дмитрівна

Війна…
Страшне слово.
Про саму суть війни краще дізнаватись з теоретичних підручників, документальних чи художніх фільмів. Та, на жаль, не завжди так буває. Гірко про це говорити, боляче згадувати… Війна пройшлася через моє юне життя і змінила його назавжди.

Літо 2014 року… Червень. Вулиці Краматорська спорожнілі. Жодної машини, громадського транспорту. Закриті магазини, порожні полиці супермаркетів. Стратегічні запаси розкупили ще навесні. Дорогі сорти чаю та цукерок теж не залежалися (хоча, зазвичай, цей специфічний товар не користується широким попитом).

Природа, здається, принишкла. Важке сталеве небо давить на сумних, сірих поодиноких перехожих. Зазвичай галасливі птахи затихли. Усе живе відчуло смертельний подих війни. Звідкілясь поналітали нахабні ворони. Укрили дерева, дороги, дахи будинків чорнотою своїх лискучих тіл. Їх пронизливе каркання розноситься лунко між будинками, чергуючись зі звуками пострілів та розривів гармат.

Від гори Карачун постріли не стихають ні вдень, ні вночі. Фіу-фіу-фіу!.. Бабах!.. Фіу-фіу-фіу!.. Бабах!..

Над головами свистять сто двадцяті, обтрушуючи буйний врожай червоних вишень. Стиглі ягоди важко падають на землю, закривавлюючи її змучене тіло. Зграї нахабних ворон роздирають соковиті плоди, заюшуючись багрянцем.

Там, на передовій, закривавлені сліди душ двосотих ось так же, ймовірніше, заюшують плодородний чорнозем багрянцем… Наші захисники від російської агресії ризукують життям заради нас. Вони оберігають моє дитинство ціною свого життя…

Десь поза Біленькою на людських городах розриваються далекобійні снаряди. Розпечена на червневому сонці земля тремтить. Принишклі будинки злякано здригаються. Вікна з розпачливим дзвенькотом сиплються. Собаки поховалися в будки. Прижалися животами до землі найтісніше. Скавчать… Люди в підвалах. Через маленький місток річки Білянки йде важка техніка.

Я сиджу в квартирі багатоповерхівки на дев’ятому поверсі. Батьки на роботі (її ніхто не відміняв!). Моторошно бачити через вікно колону танків з озброєними чеченцями та бурятами під триколором. Гуркіт і дим, запах пороху та пального. І запах страху…

Тривожний дзвінок від мами. Просить бути сміливим, обов’язково приїде бабуся, якщо зможе скоро добратися з іншого кінця міста.

По телевізору навіть веселих мультиків не було. Сиджу у ванній кімнаті, як наказала мама, чекаю найріднішу бабусю. Я сміливий, я самостійний, я нічого не боюсь, але улюбленого ведмедика тримаю при собі. Щоб його ніхто не образив.

Нарешті бабуся заходить у двері. Ну тепер мені добре. Тепер я її буду захищати. Я ж дорослий, мені вісім років. Надвечір всією родиною їдемо подалі від обстрілів на Веселий. Зараз я розумію, що від війни ніде заховатися не можливо. Тоді це видавалося членам моєї родини ймовірним. Але там, на Веселому, не було весело чи безпечно.

Обстріли окупантами нашого Краматорського аеродрому відлунювались на все місто. Запах пороху, диму. Скрежет металу. Це не життєдайна мелодія – це злорадні стогони неоголошеної війни підступного «старшого брата».

Нічні обстріли змусили всіх перебратись до підвалів. І вдень, і вночі з каганцем, хлібом та водою матері моїх друзів теж переховуються під землею. У нас там є запас води, теплої одежі, ліхтарики та керосинова лампа. Дідусь приніс старі журнали та книжки. Чомусь читати тут я можу швидше, хоча не вслухаюсь у прочитане, бо весь там, за межами підвалу. Я дослухаюсь до голосу війни. Мої рідні теж роблять вигляд, ніби слухають, що я читаю…

Як я з родиною радів п’ятому червню 2015 року! Усе місто вітало визволителів Краматорська. Радість зі сльозами на очах. Містяни обіймаються. Усі як рідні. Я дивувався щастю, яке охопило рідних та знайомих. Зараз розумію: вони щиро сподівались, що війна вже на цьому й закінчилася.

На жаль… Уже як восьмий рік гримить війна… Не хочу, щоб мої діти пережили біль та розпач. Не хочу, щоб бачили війну та чули її смертельний подих. Хочу миру для моєї України!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/