«Росіяни зупинили колону - дочка подумала, що їх розстріляють»

Ми жили в Маріуполі. Я в квартирі, а дочка в приватному будинку, вона заміжня. Квартира моя згоріла, як і будинок. Здається, орки його вже знесли. 

Коли влучила ракета у сусідній дім, ми звідти виїхали. Спочатку були у дочки. Звідти поїхали у центр, але там почалися сильні бомбардування: розбомбили драмтеатр, сусідній будинок. Ми сиділи буквально під вогнем. Почали літати літаки, скидати бомби. Було моторошно. Спочатку влучила ракета у сусідній дім, потім снаряд «Граду» - за два будинки від нас. Стрес, звісно, був жахливий. Так ми прожили два тижні і вирішили виїжджати. 15 березня ми поїхали з Маріуполя.

Ми виїхали у дуже великій колоні. Не знаю, скільки годин ми виїжджали із Маріуполя. Дуже важко було. Їхали двома машинами: доччиною і зятевою. Я їхала із зятем, а дочка везла внука і жінку із тримісячною дитиною. Доїхали до Токмака. Там орки зупинили нашу колону, вишикували у ряд усіх водіїв і сказали: «Три кроки назад». Дочка подумала, що їх розстріляють. У них перевірили документи, і нас усіх відправили у монастир. Там ми переночували, а зранку продовжили дорогу до Запоріжжя. Ми проїхали більш-менш спокійно, а наступну колону, яка їхала за нами, обстріляли.

Тепер ми живемо у Полтавській області, у селі. Тут живе мій брат. Він нас запрошував ще на початку війни. Дочка працює у Дніпрі. Ми тут із собаками й котами. Забрали з Маріуполя всіх своїх тварин. Їх не покинеш - шкода. На початку червня померла братова дружина.

Сюди приїхав наш старший брат із Маріуполя. Нас було троє в родині, і ми тепер усі зібрались на старості років тут, у батьківському будинку.

Я хочу, щоб війна закінчилась швидше, щоб можна було повернутися додому. Хоча дому немає. Дуже хочу повернутися у Маріуполь. Ми всі любимо наше місто. Я там прожила сорок років.