«Росіяни зайшли у мою квартиру, як до себе додому»

Я з міста Токмака. Працювала директором дитячого садочка. Через війну вимушена була виїхати до Запоріжжя. Дуже хвилювалась за свій заклад і не виїжджала дуже довго, бо майно рятувала. Ходила в садочок чергувати, ховала людей у підвалі. 

Води не було. Потім її підвозили, доводилось на дев’ятий поверх носити баклажками, відрами. Я була після операції на хребті: мені грижу видаляли і ставили імплантати, а я змушена була ходити пішки на дев’ятий поверх і носити воду. Ліки у мене були тільки тому, що я завжди робила запаси. Люди ділилися між собою ліками, водою та їжею. 

Росіяни почали ходити по домівках. Прийшли і стали розпитувати мене про сина, про те, де він перебуває. А він служив у ЗСУ. Наш військком здав їм усе. Почалися обшуки, шантаж. Росіяни зайшли у мою квартиру, як до себе додому. Спитали, де в мене зброя. Я сказала, що в мене ніякої зброї немає. «Хіба я схожа на ту, яка десь ховає зброю?» Але вони перерили все, що тільки можна було. Я дуже злякалась і вимушена була поїхати.  

Коли ми їхали, вони питали, чому ми виїжджаємо. Я їм відповідала, що їду до лікаря, бо мені потрібно перевіритись після операції. Вони кричали: «Ви тут усі раптово похворіли!» А я йому: «Синку, доживи до моїх років». 

Добиралися дуже довго. Одну ніч провели під дощем у полі, бо нас не пустили у Василівку. Зранку приїхали до Василівки, і нас знову не пустили. Тоді ми вже поїхали через Пологи. Добиралися два дні з Токмака до Запоріжжя.

Я жила у квартирі в дев’ятиповерхівці. Моя квартира зачинена, але окупанти провели перепис, щоб з’ясувати, кого немає, щоб можна було заселити в порожнє житло. Не знаю, чи заселили когось у мою квартиру. З Токмаком немає зв’язку. Місто без світла.

Я живу в Запоріжжі у доньки. Усе вдома залишила, тільки документи взяла. Діти завжди мені говорять: «Мамо, перемога буде за нами. Усе буде Україна». Син такий одержимий перемогою та Україною!

Життя змінилось кардинально. Ми стали зовсім іншими людьми, об’єднались одне з одним. Наше життя поділилось на «до» і «після». Найголовніше – це життя і перемога.