«Росіяни усе повивозили, пограбували. Серце кров’ю обливається»

Я мешкаю у Слов’янську, у своєму місті, у своїй області. Ніде не їздила, нікуди не ходила. Живу одна. Зі свого міста, зі своєї хати я нікуди не хочу їхати. А де нас чекають? Кругом - одне й те саме. 

Почали стріляти відразу по окраїнах. На початку мені було страшно, а потім взагалі був обстріл з трьох сторін. 

Магазини не працювали, потім тягали воду хтозна-звідки, світла не було. А згодом стало потихеньку все налагоджуватися, хоча все одно чутно постріли, звуки ракет. Навіть не знаю, до чого воно дійде, головне – вижити і щоб усе вціліло, бо багато кому зруйнували житло.

Стараюся на городі поратися, на клумбах траву косити, щоб відволікатися від усього. А осінь настала – листя довелося згрібати, щоб був порядок у дворі. На все воля Божа. 

Молюся Богу, щоб швидше все закінчилося. Не знаємо, чим воно закінчиться, як усе буде. Хотілося б, щоб швидше. 

Хочеться, щоб було тихе, мирне життя – таке, як раніше. Щоб людям роботи вистачало, а то росіяни все винищили. Раніше гудок гудів – і людина бігла на роботу на завод, потім так само - з роботи. А тепер усе повивозили, пограбували. Серце кров’ю обливається.