«Росіяни стерли Маріуполь з лиця землі»

Ми з міста Маріуполь. Моя родина: я, чоловік і двоє дітей. 24 лютого діти мали піти до школи. Натомість ми прокинулися від вибуху. Після цього, звичайно, ніхто нікуди не пішов. Того дня ми спустились в підвал, де прожили до квітня. 

26 чи 27 лютого рашисти заїхали в наші двори. До Азовсталі від нас - рукою подати. Там усе поряд. Окупанти їздили поряд з нами. Обстрілювали. Вони стирали з лиця землі наше улюблене місто Маріуполь. Ми бачили, як усе горить. Декілька разів намагалися доїхати до родичів, але зв'язку не було. Пережити такий жах – це страшно. 

Ми виїхали у квітні. Сиділи, поки не закінчились запаси. Інколи ходили по сусідах, шукали якусь їжу. Але орки ходили з автоматами, забороняли пересуватися містом. 

На початку квітня нам вдалося залишити місто. Ми знайшли людей, які вивозили на свій страх і ризик. Їхали полями. Бачили перевернуті машини у кюветах. Так ми доїхали до Бердянська, де залишалися рівно на місяць. За цей час ми тричі намагались виїхати, але кожного разу у Василівці стояли по три дні, ночували на трасі. Окупанти відкривали вогонь по автобусам, через це ми поверталися назад. Це був жах.

Зараз ми в Одесі, а до цього були у Луцьку у знайомих.

Маріуполь стерли з лиця землі. Таке гарне місто було! Життя там вирувало, робота була. А тепер залишились тільки фотографії. А під окупацією хіба можна жити? Орки - нелюди, хіба це люди? Не знаю, хто їх народжував.

Діти складно пережили воєнні дії. До самого кінця мозок не сприймав весь цей жах.

Усім нашим родичам вдалося виїхати. Хтось - за кордоном, хтось – на заході України. Чекаємо на повернення до Маріуполя. Як би там не було, всі хочуть повернутися додому.

Віримо, що війна скоро закінчиться. Хочеться, щоб діти раділи і жили спокійно. Ми все одно сподіваємось на краще.